онлайн-журнал про книги та літературу
Вадим Василенко «Слід Антея. Українська еміграційна література другої половини ХХ століття: ідеї, тексти, постаті». Дух і літера, 2024.
Це зараз література всього лише одна із індустрій розваг, раніше ж література була чимось більшим. Вона продукувала більше смислів, а письменники намагалися передати дух епохи та окреслити місце свого народу в цій епосі. Книжка Вадима Василенка - про головні ідеї, тексти та постаті української еміграційної літератури другої половини ХХ століття, але вона й дотична до світоглядних і визначальних для всієї української тогочасної діаспорної спільноти тем. Якщо ж взяти до уваги, що підрадянські українці жили за чужим московським порядком денним, то ці діаспорні теми репрезентують і українство як таке значно більше ніж це здається на перший погляд. Власне, саме українська еміграція продовжила природний культурний розвиток українства в час коли материкова Україна перебувала в колоніальній залежності від Москви, і література відіграла у цьому процесі культурної тяглості і спадкоємності центральну роль.
Далі ми стикаємося із важливим парадоксом нинішньої України. Ми дуже мало знаємо про історію української еміграції, поза межами вузького кола істориків та літературознавців, і це незнання не дозволяє нам заповнити розрив, спричинений десятиліттями радянського насильства та колоніальної окупації. Тому слово «малознаний», «невідомий» чи «найменш прочитаний» автор чи літературний твір так часто зустрічається у цій книзі, а автор частенько підкреслює, що, на жаль, широкий загал майже нічого не знає про діаспорне літературне життя у ХХ столітті.
У кількох наступних абзацах я спробую розповісти як автор намагається розкрити цю багатозначну тему і хоч частково, але заповнити цю лакуну незнання чи радше забуття. У фокусі авторської уваги лише кілька імен, втім більшого навряд чи можна було очікувати, беручи до уваги, що книжка й так налічує 600 сторінок тексту. Монографія присвячена Юрію Шереху, Володимиру Державину, Дмитру Чижевському, Михайлові Оресту, Еммі Андієвській, Ігорю Костецькому, Юрію Косачу, Уласу Самчуку, Докії Гуменній, Наталені Королевій, Леоніду Мосендзу та їхнім доробкам. Звичайно зустрічаються в ній і інші сюжети, пов’язані з іншими іменами.
Розібравшись із постатями тепер перейдемо до ідей, з якими автор і асоціює українську емігрантську літературу. Першою такою ідеєю є дискусія навколо «великої літератури», яка мала місце в середовищі МУРу (Мистецького руху України – організація українських письменників, які проживали в ДІ-Пі таборах в другій половині 1940-х років – В.О) і яка пов’язується в першу чергу із письменником Уласом Самчуком. Учасники цієї дискусії обговорювали питання місця та ролі української літератури у трьох просторах, а саме у світовій літературі, у тогочасному емігрантському суспільно-політичному контексті та у житті українського народу взагалі.
Друга ідея стосується вічного питання України між Сходом і Заходом та необхідності українським інтелектуалам та письменникам знайти своє місце на Заході, а отже якось поєднати національне, носіями якого вони так чи інакше були, та західне.
Третя ідея у авторському прочитанні стосується українського бачення екзистенціалізму. Саме цей сюжет і відсилає до назви книги і перегукується із давньогрецькою історією Антея - сина бога моря Посейдона і богині землі Геї, який був нездоланним доки торкався матері-землі, з якої черпав сили. Якщо екзистенціалізм досліджував людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі, то антеїзм шукав вихід із повоєнної кризи саме для української людини, яка волею випадку чи долі опинилася поза межами своєї батьківщини. Як легко зрозуміти, всі три ідеї тісно перегукуються між собою, бо антеїзм відсилає і до дискусії про «велику літературу» і про потребу привласнення західних культурних канонів при одночасному черпанні сили із свого національного єства.
Як українські емігрантські письменники і поети шукали своє місце на Заході та чи вони його знайшли? Відповіді на ці питання автор намагається дати у своєму викладі.
Авторський метод полягає у дослідженні спадщини згаданих вище українських знакових авторів з точки зору ширшого комплексу мистецьких, суспільних та політичних ідей, течій чи навіть ідеологій і такий вибір дослідницького підходу слід вважати вдалим через дві причини. По-перше, мабуть, звернення українських письменників та поетів до світової культурної спадщини було чи не єдиним способом знайти це своє місце на Заході так щоб там не загубитися, а отже автор у своєму аналізі йде шляхом, яким пройшли його герої. По-друге, «опис цього маршруту» через його наукове вивчення вводить українську спадщину у світовий контекст і демонструє все багатство тогочасних українських думок та дискусій, а отже є корисним та потрібним. Це справедливо навіть у тому випадку, коли ці автори розглядали українську культуру як провінційну порівняно до європейської і шукали способів подолати цю провінційність.
З цієї перспективи давайте трохи детальніше подивимося як автор розглядає творчі біографії своїх героїв. Кредо письменника і мовознавця Юрія Шереха було віднайти «власний український голос у загальноєвропейському просторі», і в цьому ключі автор розглядає Шерехову теорію «національно-органічного стилю». Цікавим є і огляд дискусії Шереха із Дмитром Донцовим. Хоча в цілому цей розділ та деякі інші все ж таки виглядають перенасиченими додатковими відомостями, що не дозволяють автору бути більш концептуальним. Але з іншого боку, введення в сучасний науковий обіг цих відомостей або їхня актуалізація є самі по собі корисними. Дуже добре описав автор славіста і літературознавця Дмитра Чижевського як дослідника українського літературного бароко, а також висвітлив його ідеї про органічну належність української літератури до європейського культурного простору. Розділ про поета Михайла Ореста, який доводився рідним братом Миколі Зерову, взагалі виглядає новаторським. Автору добре вдалося показати Михайла Ореста як продовжувача українського неокласицизму. Творчість поетеси та письменниці Емми Андієвської автор вписує в дискурс українського сюрреалізму, а концепція письменника і перекладача Ігоря Костецького «неповороту назад» (своєрідного розриву із національною традицією заради модерного, яке він розуміє як універсальне, що пронизує всі культури й епохи) справедливо розглядається через оптику модерності. Суголосними до думок Костецького були міркування письменника Юрія Косача. Він також вважав, що українська література має вийти за межі національного, втім на відміну від Костецького розрив із традицією відкидав. У п’ятому розділі монографії розглядаються сюжети божевілля та зустрічі з двійником. Перший сюжет аналізується на прикладі «Ротонди душогубців» Тодося Осьмачки, «Саду Гетсиманського» Івана Багряного та «Емальованої миски» Віктора Домонтовича, а другий за допомогою «Голосу здалека» Юрія Косача, «Ціни людської назви» Ігоря Костецького та «Приборканого гайдамаки» Віктора Домонтовича. Разом з тим, треба визнати, що автор у своєму тексті навів недостатньо аргументів для того, щоб ці сюжети трактувати із психоаналітичної традиції. Шостий розділ, який присвячено тритомнику Уласа Самчука «Ost» та романам Докії Гуменної «Діти чумацького шляху» та «Хрещатий Яр», можна вважати найсильнішою частиною монографії. Твори обох авторів аналізуються в руслі тоталітарного дискурсу, але з елементами постколоніальної теорії. Автор вдало показує як Самчук та Гуменна на сторінках своїх творів зобразили персонажів-українців, які внаслідок перенесеного тоталітарного насильства порвали із українським світом та стали «справжніми радянськими людьми» тим самим цементувавши постколоніальну залежність від Москви. Автор називає привласнення імперських та російських моделей поведінки колабораціонізмом. Іншим терміном, який окреслює цей процес, є комплекс національної меншовартості. Але в чому автор стовідсотково правий, так це в тому, що цей процес в своїй суті є травматичним, і ця парадигма видається ще продуктивнішою за тоталітарну і постколоніальну. Два останніх розділи книги присвячені прозі чи не найбільш оригінальної української письменниці в діаспорі Наталени Королевої та роману Леоніда Мосендза «Останній пророк». Обоє авторів працювали із біблійними сюжетами.
Згадані у книзі автори змушені були залишити Україну та писати на чужині, в Європі та Америці. Як і ми зараз, вони жили в трикутнику Україна – Росія – Захід та у своїх творах шукали відповідь на питання про місце України між Сходом і Заходом. Якоюсь мірою історія повторюється. Ми теж приречені шукати своє місце в цьому трикутнику, втім якщо від цих авторів насправді мало, що залежало: вони лише осмислювали, те що вже сталося та намагалися пристосуватися до нових умов, зберегти та розвинути своє національне «я», то сучасні українці самі є активними історичними дієвцями у нинішньому протистоянні з Росією і від нас як спільноти залежить багато якщо не все. Але в будь-якому разі пам’ятати і знати про досвід минулого необхідно. Вадим Василенко у своїй книжці трохи пролив світла на цей актуальний досвід.
