Олекса Стороженко «Межигірський дід»

Ще одну сторінку, 2024. 320 с.

«Стороженко – один з гарніший українських письменників, а разом один із тих, що їм замало присвячено ваги та скоро забуто його твори, зложено їх в літературний архів. А шкода! – бо в них єсть чимало такого, до чого варт ближче приглянутися, докладніше розібрати і справедливіше оцінити» 

Богдан Лепкий

Козацькі часи минули, але не слава по них.

І кожна оповідка та історія Олекси Стороженка у збірці видраних творів «Межигірський дід» тому свідчення. На надзвичайно багатому матеріалі, з колоритними персонажами та неймовірно соковитою мовою автор творить цілий «Козацький всесвіт», який один кривавим підписом російської імператриці мала поглинути темрява і забуття.

«З Катеринослава поїхав я на село Михайлівку, щоб запастись там бувалим чоловічком, котрий би тямив, де провести, а де часом і розказати про те, що хоч і давно минулось, та не загинуло дощенту, бо живуть ще діди і до якого часу заборонили од вікової пожоги ту святу старовину»

Історії Олекса Стороженка дещо наївні, проте поетичні, приправлені щирою любов’ю до старовини й глибокою пошаною до Козаччини («Матусине благословення», «Суджена» та «Споминки»). В оповідках яскраво відтворене традиційне життя козацької повсякденності: із зимівниками, пасіками, промислами, святами та бувальщиною. Поряд із цим, автор часто згадує про роки Хмельниччини, Гайдамаччини та «шведської пожоги» (Північної війни):

«Після шведської пожоги, тоді, як протурили запорожців з Чортомлика у Туреччину, аж в Алешки, був військовим осавулом оцей самий Дорош, що розказую. Багато чого доводилося про нього чути ще в Січі, і розказували, що він збіса був завзятий і дуже письменний, і знав по-турецьки й по-татарськи, і був за товмача»

Іноді вони криваві та оповиті люттю до ворога: ляхів і бусурманів («Дорош», «Марко Проклятий), з дрібкою іронії до місцевих «божих людей» («Не в добрий час», «Кіндрат Бубенко-Швидкий») та відром сарказму до московського чиновництва та гнилої системи доведеної до абсурду («Вуси», «Споминки»).

Особливо пригадується історія про запорожця Микиту Леонтійовича Коржа, який прибув до імперської столиці з «прошенієм» зареєструвати хутір Михайліку. Так не витримавши тижневої бюрократичної тяганини колишній січовик жартома ледь не викрав «цар-пушку», яку планував заховати у своїй кишені, за що загримів до в’язниці.

«Обридло мені з ним балакать, от я йому й кажу: «Коли ви такі розумні, що вас ніяк не обдуриш, то нічого робить, треба вже признатися: хотів вкрасти вашу пушку, так вимірював, чи влізе вона мені в кишеню». Деякі москалі слухаючи, стиха усміхнулися, а офіцер розсердився, аж зашарівся з досади – облизня, бачиш, піймав»

Кумедна ситуація повернулася для кмітливого героя все ж таки на добро, але читач чудово розуміє абсурдність пригоди та тупоголовість московської адміністрації. При тому, Стороженко постійно використовує слово «москаль» та завжди позначає окремішність обох народів. І про якесь вигадане і примарне «братерство» й мови не може бути.

І навіть Нечиста сила постає в оповідках Стороженка як «побратим по нещастю» з якої насміхаються і можуть обвести навколо пальця («Жонатий чорт»). А історія про «Вічного блукальця», покараного за гріхи «Марка Проклятого» – це чи не найкращий зразок готичної козацької літератури.

Проте Стороженка важко пробачити дві погрішності: незавершеність «Марка Проклятого» та «малоросійську душу» самого автора. І хоча історію українського «Вічного блукальця» сяк-так довелося завершити іншому автору, то відданість «російському царату» Стороженка неможливо викреслити.

«І ходе Марко по світу зі своєю преважкою торбою і зі своєю пекельною нудьгою. І буде отак ходить до самого страшного суду, поки всім живим і мертвим не буде сказано по писанію – амінь!»

На жаль, козацькі корені письменника «прижилися» на московському ґрунті військового та дворянина. Хоча, безмежна туга за козацькими часами в автора ледь не в кожному рядку...

Замовити книжку

Підтримати проект