онлайн-журнал про книги та літературу
Boldwood Books, 2022
Текст містить спойлери сюжету
Американська письменниця Ерін Літтекен видала свій роман "Хранителі пам’яті Києва" у 2022 році. Події в книжці розгортаються в одній великій родині, яка охоплює чотири покоління. Найстарший член родини – Катерина – українка, яка пережила жахіття колективізації та Голодомору, втратила багатьох членів своєї родини через розкуркулення та голод. Інші члени родини її називають Боббі через те, що українське слово «баба» близьке за звучанням до американського Боббі і зрозуміле для американців. Боббі після Другої Світової війни переїхала до США і там вже народила свою дочку Ганну, яка народила Кессі, а вже та дала життя Бірді. Отже, родина складається із чотирьох жінок. Ганна, Кессі та шестирічна Бірді народилися в США і можуть вважатися типовими американками, які хоча й знають про своє українське походження, але українською вже не читають і не говорять. Власне книжка розповідає історію звичайної американської родини українського походження і тому вона близька до американського чи західного читача. Втім, зрозуміло, що не все так просто. Родина має свої секрети, які одночасно як виявиться згодом є джерелом її слабкостей і сили.
Відразу кидається у вічі, що в родині немає чоловіків. Батько Боббі, коли та була ще юною дівчиною, був депортований під час розкуркулення і з того часу про нього нічого не було відомо. Її чоловік, з яким вона одружилася буквально напередодні Голодомору загинув у перестрілці із міліцією та активістами, які забирали землю та зерно у селян. Її другий чоловік, з яким вона жила вже в Штатах, і повна правда про якого відкриється наприкінці книги, помер вже в літньому віці. Чоловік Кессі загинув в автомобільній аварії, ставши жертвою п’яного водія. В машині крім нього була і їхня дочка Бірді, яка опинилася в комі. Хоча з часом їй вдалося фізично одужати, дар мови до неї не повернувся, що стало психологічним наслідком аварії. В такій важкій атмосфері, корячи себе за нещастя, яке трапилося із її дочкою, та не маючи змоги їй допомогти і перебуває Кессі. Ганна радить тій переїхати жити до Боббі, бо тій потрібен догляд і після коротких роздумів Кессі погоджується. Родина символічно об’єднується. Пройде ще трохи часу і Кессі розуміє, що прийняла правильне рішення, бо і сама відчуває полегшення і Бірді почувається вільніше. Анна рада, що і за Боббі доглянуть і сподівається, що перебування всім разом допоможе Кессі подолати свої труднощі і нарешті відновитися від втрати чоловіка. Всіх об’єднує Боббі, яка є справжнім центром і моральним авторитетом у родині.
Події у романі розвиваються у дві сюжетні лінії. Одна розповідає історію родини в реальному часі, тобто у 2004 році, а інша повертає до найтравматичнішого періоду в житті Боббі – Голодомору. Власне, Голодомор – відправною точкою для всієї родини, що їй ще доведеться це з’ясувати, якоюсь мірою повернутися до своїх початків. Всім членам родини це потрібно, для того, щоб позбутися привидів свого минулого і жити далі. Це потрібно Кессі і навіть Бірді. Найбільше ж це потрібно Боббі, але з іншої причини. Звичайно Боббі знає цю причину, але розповісти про неї іншим членам родини не може через те, що ці спогади занадто травматичні. Все життя вона майстерно приховувала їх так що ні її дочка Ганна, ні Кессі навіть не підозрюють через що їй довелося пройти. Але зараз, коли вона відчуває, що знаходиться на порозі смерті, Боббі не може забрати свою таємницю із собою в могилу, тому так потребує Кессі і Бірді. Вона віддає Кессі свій щоденник, на сторінках якого ще в 1930-х роках описала пережите, і Кессі за допомогою сусіда Ніка, який знає українську мову, поступово усвідомлює, через що пройшла Боббі. Причому це усвідомлення для неї самої має терапевтичний характер, бо якщо Боббі віднайшла сенс життя після стількох болісних втрат, то й вона може це зробити.
Тут треба похвалити авторку за її відображення голодоморної історії. Цей текст вона написала реалістично, проникливо та емоційно; її описи тогочасної страшної реальності – сильні, зокрема і через передачу внутрішнього стану Боббі та найближчих до неї людей. Вони не викликають відсторонення, а сама сюжетна лінія доволі нестандартна, хоча правдоподібна. Видно, що авторка опрацювала чимало джерел та історичної літератури і це допомогло їй проникнути в історію голодоморної катастрофи доволі глибоко подекуди глибше за багатьох істориків. Хоча моментами, деякі сцени все-таки не відповідають історичній реальності, втім це не змінює загальне позитивне враження від історичної частини книги.
Книга закінчується на мажорній ноті. Хоча Боббі і помирає від старості, ця смерть не несе якесь важке негативне навантаження. Боббі помирає спокійною та щасливою, а для Кессі ця смерть дозволяє переосмислити свій травматичний досвід і рухатися далі, зокрема почати нові стосунки із Ніком, які обіцяють бути дуже хорошими. Щодо Бірді, то дар мови до неї повертається ще раніше, коли Боббі була ще жива.
Остання сцена книжки ще більш життєстверджувальна. Кессі, сама письменник, відновившись після смерті чоловіка, повертається і до літератури. Вона видає спогади Боббі книжкою, і одного дня отримала повідомлення від її дочки, яку та вважала втраченою. Ця жінка прочитала книжку та впізнала свою матір у Боббі. Отже, навіть після смерті Боббі в їхній родині не стало менше членів. Місце Боббі займе її дочка.
Містить книжка і, на перший погляд, містичну лінію зв’язків живих із мертвими. Саме Бірді допомагає Бобі буквально в останній момент її життя звільнитись від її травми, яка переслідувала її все її життя. Вона передає Бобі повідомлення від мертвих, яке приносить їй передсмертне полегшення. Те, як вона це зробила, пропоную прочитати у книзі. Втім, насправді містики тут не так і багато, адже сучасні дослідження доводять, що травма передається через покоління, тому і для самої Бірді те як все вирішилося є хорошою новиною, адже непрощені образи мертвих вже не будуть переслідувати її саму.
Я рекомендував би цю книжку для прочитання і українським читачам. Хоча читати доведеться англійською мовою, бо українського перекладу ще немає. Подекуди події в книжці виглядають дещо трафаретно і не можна сказати, що вона відкриває щось незвідане, чого в історії травми Голодомору немало, але дорікнути за цю трафаретність автору не маємо права. Ерін Літтекен написала дуже хорошу і правдиву книжку. А те, що ця правда не така жахлива, глибока і складна якою є справжня травма Голодомору, не применшує суспільну та мистецьку важливість таких книг.
