онлайн-журнал про книги та літературу
Олена Шпигоцька — письменниця з Івано-Франківська (і нині окупованого Сєвєродонецька). Має технічну освіту, двох дітей і кота. Працює розробницею програмного забезпечення, решту часу читає і пише книжки. У списку улюблених авторів перші місця займають Сапковський, Мартін, Аберкромбі.
Роман «Необрана», що входить до циклу «Нещастимці», відкриває серію про мисливців, які полюють на невидимих істот, що впливають на людські емоції.
Анотація: Десятикласниця Софія на закинутому даху багатоповерхівки. Все заради фото, аби вразити старшокласника. І таємничий незнайомець у чорному, який чи то рятує дівчину, чи то є причиною її падіння з даху.
Усе могло б закінчитися на цьому місці. Софія мала б усе забути, але вийшло зовсім не так. Вона починає бачити дивних, невидимих для інших, істот, які шкодять людям, — нещастимців. Бачать цих потвор лише обрані — мисливці. І вони дуже не хочуть, щоб дівчина приєдналася до них, адже ніхто не стає мисливцем просто так, для цього треба зректися майже всього.
Це історія любові та вибору, бажання допомогти й пошуку «своїх» людей.
Вітання, п. Олено!
Українське фентезі дедалі більше підкорює серця читачів, і це не може не тішити! Поділіться, будь ласка, яким був шлях вашої книги – від ідеї до видання. Як проходив творчий процес?
Вітаю, пане Ігорю. Так, маємо зараз справжній бум фентезі, що радує мене не тільки як письменницю, а й як читачку. Це мій улюблений жанр, тож питання, в якому напрямку писати, в мене ніколи не виникало.
Почалося, мабуть, все з дитинства, з домашньої бібліотеки і любові до читання. Я читала про різні світи і придумувала свої. Але — не записувала.
А потім мені на очі потрапив річний курс письменницької майстерності від “Litosvita”, і якось все закрутилося. Я побачила однодумців, дисциплінувалася дивитися лекції за розкладом. Вечорами після основної роботи сиділа і писала. Важко було не здатися і пройти цей шлях до кінця. За курс не дописала, пізніше сама подавалася у видавництво. І отак мене прийняли. Виявляється, все реальніше, ніж здавалося.
Ваш роман «Необрана» позиціонують як фентезі для підліткової аудиторії. Які ключові риси роблять його саме підлітковим?
Це шкільне фентезі. Герої — підлітки, вони закохуються, сваряться з батьками, забувають форму на фізру. Оцей весь вихор емоцій і проблем, крізь які ми проходимо, коли дорослішаємо. І підліткам це близько. Десь впізнати себе, десь зрозуміти, що вони не одні стикаються з певними ситуаціями.
Та насправді, говорячи про читачів, я б називала вік 12-99. Всі ми там були, всі ми — хтось чіткіше, хтось слабше — пам’ятаємо ті часи, коли весь світ, здається, тебе не розуміє. І є в цьому щось терапевтичне — згадати. Знову опинитися на тому роздоріжжі.
Також є доросла аудиторія, яка доволі часто не обмежує вибір книжки віковими рамками для головних героїв, звертає увагу на сам сюжет. Зрештою, ми ж не кажемо, що умовний Гаррі Поттер — лише для дітей.
Чи є у творі теми, що особливо важливі для юних читачів? Як ви адаптували фентезійний світ та персонажів під їхні інтереси та переживання?
Якщо відокремити магічну складову, то ми побачимо, що це книга про стосунки. І я говорю не лише про романтичні. З батьками, з однолітками, з самими собою. Клаптики досвідів, колекція набитих шишок. Адже набивати їх краще не на власному досвіді.
Хоч у книзі є магія, герої — звичайні люди. З дещо незвичайними силами просто. Саме магія адаптувалася до нашого реального життя. Якби вона існувала. Хоча, хто знає, може й існує. Може саме ваш сусід роками полює на невидимих істот, непомітно. Після прочитання книжки у це буде легко повірити.
У книзі поєднуються фентезійні елементи з важливими соціальними темами. Як ви знаходили баланс між магічною складовою та реалістичними проблемами, щоб зробити історію не лише захопливою, а й змістовною?
Коли живеш у нашому, реальному суспільстві, скільки б магії ти не мав, від звичайних людських проблем нікуди не подітися. Школа, робота, друзі, батьки — на нас впливає оточення. Ну не живемо ми в ізоляції. Принаймні, більшість з нас. А далі проблеми вже і вигадувати не треба, вони зазвичай самі нас знаходять. Для цього героям достатньо просто жити, а мені спостерігати і записувати.
Магія, звісно, відкриває нові можливості, але не є пігулкою від усіх негараздів. Власне, я і хотіла показати, що такої пігулки не існує. Навіть у чарівному світі покладатися в першу чергу треба на власні сили.
Події у романі розгортаються в Івано-Франківську. Які знакові локації міста ви згадуєте у творі та чому обрали саме їх? Чи має Франківськ у вашій книзі впізнавані риси, чи він постає в більш містичному або альтернативному вигляді?
Мені подобається гуляти вулицями міста і згадувати, що відбувалося в книзі от саме тут. Тому я дещо егоїстично помістила більшість подій у свій спальний, далекий від центра міста мікрорайон. Але описувала більш загально, щоб за бажанням кожен читач міг перетягнути його до свого.
Школа, автобусна зупинка, кавовий кіоск — за більшістю локацій стоять реальні місця. Просто маловпізнавані за описом. Фінальна битва взагалі відбувається там, де тепер “Сенс” відкрився. Не спеціально, так співпало. Дуже зручне закинуте приміщення там колись було.
Як вам вдається поєднувати письменництво з роботою розробниці програмного забезпечення? Чи впливають ці дві сфери одна на одну? Чи є у вас особливі методи планування часу, щоб знаходити баланс між кодом і творчістю?
Не скажу, що поєднувати легко. Це завжди балансування з часом і силами, що лишаються після робочого дня. Десь відмова від читання перед сном, десь від ходіння в гості чи в кафе на вихідних. Делегування якоїсь хатньої роботи. Все, аби викраяти час на подорож у ці інші, вигадані світи. Тут важливо, щоб сім’я підтримувала.
А історія, якщо вона чіпляє мене як авторку, проб’ється крізь будь-які “нема часу” і змусить себе записати.
Які письменники або книги вплинули на вас як авторку? І як ви ставитеся до порівнянь із іншими фентезійними романами?
Важко виокремити щось конкретне, коли читаєш все своє життя. В дитинстві я захоплювалася пригодницькими романами. Дюма, Майн Рід, безліч інших письменників — про подорожі екзотичними куточками нашої планети. Це, мабуть, про формування уяви. Я подорожувала не виходячи з дому, і ця звичка лишилася зі мною дотепер.
Також сильні враження на мене справили “Звіяні вітром”. Ця книжка потрапила мені до рук десь у підліткові роки, і Скарлет стала для мене справжнім взірцем сильної людини. Так, вона не була ідеальною, вона була справжньою. І тепер те саме я можу сказати про головну героїню “Необраної”, Софію. Отак несвідомо вони зріднилися крізь роки.
Щодо порівнянь з іншими романами, не маю нічого проти. Коли читач ще не розуміє, про що книжка — це найшвидший спосіб сформувати якісь очікування. “Необрану” часто порівнюють з “Містом кісток” Кассандри Клер, і рано чи пізно я її прочитаю, щоб зрозуміти, скільки там схожості. Навіть раз порівняли із “Сутінками”, після чого я поглянула на власну книжку під доволі незвичним кутом. Якби обирала я, за настроєм історії хотілось би стояти десь поруч із Локвудом (Дж. Страуд).
Які поради ви могли б дати авторам-початківцям, які мріють написати власний фентезійний роман? З якими викликами вони можуть зіткнутися на шляху до видання книги, і як їх подолати?
Думати словами, бачити словами. Це не лише для фентезі, це універсально. Виходиш на вулицю, а там красиво. Але ж так в книжці не напишеш. Зупиняєшся і підбираєш слова, якими би це описати. Вихоплюєш оком найяскравіші деталі і складаєш у речення. І так кожен досвід — запаковувати у слова. Не записувати, просто тренуватися. От сидить поруч людина — сумна. А що саме свідчить про її настрій? Чим вона зараз відрізняється від себе ж веселої? І так само — поки бачиш, складати це все реченнями у своїй голові. Це більше про стиль. А тоді вже можна і про жанри задуматися.
Найбільший виклик — це мабуть таки дописати книжку до кінця. Тут можу хіба побажати наполегливості і віри у власні сили. Бо іноді опускаються руки, коли місяцями-роками не бачиш кінця. Це нормально, так буває у багатьох. Треба рухатися, воно того варте.
А ще я прихильниця ґрунтовної теоретичної освіти. Тож тим, хто бажає систематизувати знання, раджу придивитися до письменницьких курсів.
І на завершення — традиційне запитання: над чим ви працюєте зараз? «Необрана» — лише перша книга серії «Нещастимці», тож коли читачі можуть очікувати на продовження?
У моїх планах на цей рік — дописати другу книжку “Нещастимців”. Якщо додати до цього ще видавничі процеси, як от дизайн, редагування, друк, то думаю вийде десь півтора-два роки від зараз.
Окрім “Нещастимців” маю ще два більших за масштабом проєкти, вже в декораціях альтернативних світів. Але працювати над кількома історіями паралельно — поки що не мій формат, тож вони чекають свого часу.
Дякую, що запросили до розмови. Я рада бачити, як дедалі більше авторів дебютують на нашому книжковому ринку у різних жанрах. І хоч не завжди легко конкурувати за читацьку увагу з перекладними хітами зарубіжної літератури, приємно бачити, як зростає цікавість до нашого, українського.
