Христина Козловська «Останні дні»

«Останні дні» Христини Козловської – не про смерть. Не про завислий Дамоклів меч у згущеному тривогою повітрі. Вона про інше: про останні дні старого життя. А це «старе» в кожного своє. 

У когось символом початку нового є сміливе каре, ще в когось – викинутий непотріб, в іншого – помада кольору перестиглих слив і легка сатинова квітчаста сукня. У всіх початок знаменує щось своє, та об’єднує воєдино – нестерпність. Ти наважуєшся на крок, як правило, не опісля порад наставників, переглянутої кінострічки чи пісні вуличного музиканта. Лише тоді, коли нестерпно. Коли намацуєш ногами дно й усвідомлюєш: рятувальників нема, треба відштовхуватись. З останніх сил. Зі сил, які просочились через безсилля. Втім саме цей досвід оприявнює: ти здатний/здатна на більше

Головні герої цих чотирьох оповідань якраз такі. Виснажені, подекуди розчаровані, покинуті, розгублені, заблукані, з вивернутими душами й кволими тілами. Заручники бажань і таємниць. Але є інший бік: вони сильні, цілком красиві, з надією в очах. І та надія так гарно мерехтить: мов свічка на торті, бенгальський вогник серед хуртовини, маяк у морі, ліхтар на вулиці твого дитинства... Бо лише з надією у завтра наше нині має смак, воно приємне на дотик як велюровий плед і з ароматом свіжовидрукуваних книг.

Переповідати сюжети навмисне не хочу. Бо авторка вмістила в них цілий мікрокосмос і через це вони схожі на листи. Конкретно для тебе. Ті, які маєш читати сам на сам. Бо ж хіба листи переповідають?! А якщо й так, то чи не зменшує це їх цінності? Натомість залишу пазлики-цитати. Ті, котрі я виокремила для себе, вихопила оком з океану букв:

«Ми вийшли з літака і Реднін постав перед нами таким, яким я його й бачив на фото. Але, на відміну від світлин, тут ця сірість та непривітність не пригнічувала, радше навпаки — я відчув дивне полегшення. Це було щось схоже на те, як залишаєшся наодинці після перебування серед галасливих людей, які тебе стомлюють»

«Вона дивилася на мене, як на чоловіка. Саме так: на чоловіка — не хворого, не людину в черзі, яку питають, хто останній, не робітника, а чоловіка. Мене дивувало і водночас просто п’янило те, що я відчував. Виявляється, я ще можу бути чоловіком, можу комусь подобатися»

«Вона розповідала якісь смішні історії про відвідувачів бару та туристів, а я дивився, як рухаються її губи, як утворюються ямки на щоках, коли вона сміється, як виблискує її місцями жирна шкіра, як розсипається по плечах чорне, як вугілля, волосся. Мені хотілося її, хотілося як жінку»

«Люди не розуміють, що в їхньому болі і є їхня сила, бо як сильно ти можеш страждати, так само сильно можеш і радіти та бути щасливим. Просто потрібно трохи часу, щоб пережити період переходу емоційної енергії з одного стану в інший. Зачекати, поки лід розтане і стане водою»

«Плесо сигналізувало, щоб я не проґавив його — вода ж бо любить увагу, заманює до себе будь-якими способами — когось прохолодою, когось теплом, когось глибиною, а когось і смертю. Вода ненаситна, поглинає все, що лише потрапляє до неї, майже без розбору. Земля не така — вона не впускає нікого, пручається; щоб потрапити до землі, треба викопати яму, вгризтися в неї, виборюючи грам за грамом її простір, яким вона не хоче поступатися. Вода ж прийме все і всіх — лише наважся на це, лише попрощайся із землею. Так, ті, в кого не складається із землею, мали б іти до води; усі вони, неприкаяні й змучені, натовпами мали б сунути до неї, погідної, м’якої та гостинної»

«Росана не раз чула про те, що час лікує і що все в житті треба пережити, і що все, що не вбиває, робить нас сильнішими, — але зараз усі ці слова були для неї просто порожнім звуком. Зараз Росана хотіла кричати і трощити все довкола, бо те, що з нею трапилося, було несправедли- вим, страшенно несправедливим»

Читайте також: Дмитро Безверхній «Порядні пані вмирають самітно»

Підтримати проект

Замовити книгу