онлайн-журнал про книги та літературу
Ідея книги не виникає раптово. Ти ловиш цікавого для себе персонажа чи обставину й у плетиві своїх думок поволі розмотуєш сюжет. Писати — це не лише вимудровувати. Зачасто — це дослідження власних слабкостей. Ти рухаєшся за ниткою своєї цікавості й інколи приходиш до шокуючих висновків, до яких би ніколи не допетрав у реальному житті.
Ти ніколи не знаєш, коли це почнеться
Після Різдва, 8 січня 2020 року (тоді Різдво я святкував саме на початку січня, а не 25 грудня як нині), я прокинувся й подумав, що мені страшенно не вистачає моря. Ще тоді віяла страшенна завірюха за вікном. А тіло прагнуло весни. Сніг я не люблю, особливо, коли він швидко перетворюється на брудну кашу під ногами.
Колись мені поталанило пожити на морському узбережжі цілих два роки. Вікна моєї квартири виходили на море, до якого було рукою подати — двісті метрів від сили. Найбільше мені полюбилось море взимку. Блакить його глибин така яскрава, що аж випалює рогівку очей. А ще зимою біля моря страшенний холод. Надмірна вологість встократ підсилює мороз, що аж обпікає ніздрі!
Та я — людина оксюморонів: зимове море люблю, а от саму зиму — не надто, люблю літо, та спекою волію не тішитись. У цьому доволі дивному ланцюжку мені підходить лише один варіант: море й шторми.
Так, найбільше мені до вподоби, коли море піниться, б'ється чималими валунами об причал, кричить, мов шельма, бо вітер гонить його в спину й тягне за коси валунів. Розбурхане море страшенно несамовите, у ньому стільки характеру й непростої вдачі, аж інколи хочеться втопитись у тому вариві штормів! Звісно, це неабияке перебільшення з мого боку. Та що могла притомного придумати людина, яка зачитувалась Вірджинією Вульф й майже напам'ять знає «Мартіна Ідена»? Звісно, нічого путнього нині з моїх метафор вийти не могло…
Тож прокинувся я після Різдва, і зовсім не біля моря, а в Києві, й подумав собі: «Мені страшенно набриднуло писати!». Тоді я кілька років працював над своїм першим романом, заплутався я в ньому страшенно. Це була (та й нині є) чимала праця на 700 сторінок (на щастя, дописана!), з великою кількістю героїв й сюжетів. Я від того складного писання за роки так виснажився, що аж зводило від нього зуби та живіт. Мені натомість прагнулось писати щось легке, маргінальне, з китобоями, матюками й сексом ще й приправлене всюдисущим морем! Запалився я тоді новою ідеєю не на жарт! Аж в жилах вирувало бажання скоріше всістись та писати!
Тож того ранку, 8 січня 2020 року, я взяв ноутбук і в ліжку написав першу чернетку майбутнього роману «Октопада їсть гнилі зуби». Якби я знав, скільки крові з мене вип'є ця книга, то, певно, б ніколи за неї не взявся. Але у цьому, либонь, і мудрість життя: ти берешся, починаєш і не знаєш, чим все, у висновку, скінчиться. Та головне — почати, а потім ще якось дописати. Зажди у книзі буде «щось», за що варто триматись, щоб нарешті її завершити. Те «щось» надважливо для себе знайти.
Перші сторінки написані, а далі — пекло та злість
Перша чернетка лилась з мене, ніби білий сік із молочаю, — все клеїлось до купи й мене це влаштовувало. Тоді це було вперше у моєму житті, щоб ідея так глибоко мене пронизувала й майстерно наштрикувала всі мої нейронні зв'язки й досвіди — пережиті й прочитані. Ідеї та герої вилазили із нетрів мого мозку і просто вплітались у сюжет. Інколи вночі я лежав із блокнотом і просто записував, бо задуми й персонажі все приходили й приходили, їх було так багато, що я вже й не знав, куди їх помістити. Людина, яка вважає Байкове кладовище найкращим місцем відпочинку у Києві (уточнення, ця людина — я), у медіумів не вірить, але тоді мені здавалось, що до мене приходить щось надприродне, oтакого ірраціонального єднання з творчістю я на той час ще не переживав. Та я швидко допетрав: це потрібно вдало використати. Тож намагався пришвидшитись з написанням роману. Але писати книгу — це вкрай, вкрай складне завдання! Завжди будуть періоди, коли книга більше не писатиметься й ти її зненавидиш сповна.
Тож після чернетки й першого варіанту книги все затихло. Я розумів, що попереду ще купа роботи й чимало розчарувань. Я сповна знав, який хочу написати роман, мені хотілось поєднати людську гидоту і всеохопну морську красу. Тож робота над книгою розтягнулась на півтора року. Були періоди, коли я ненавидів свій рукопис, сердився на нього, два рази видаляв документ з ноутбука, а потім відновлював й просив вибачення перед ним. Часто казав собі, що я ніколи не завершу цей роман. Мовляв, це занадто складно для мене й треба братись за щось легке, що мені справді до снаги.
Нині я розумію, що «Октопада» написана кров'ю мого серця. За вісім років я написав чотири книги, і кожна з них далась мені не легко, інколи було так складно, що я кидав писанину на місяці, аби відпочити від того пекла. За роки повістярства я інколи ненавидів свої романи й вважав їх несусвітнім лайном, яке абсолютно нічого не варте. Та цей стан, на щастя, минав, і я знову закохувався у те, над чим так довго працював. У тридцять три роки я, зрештою, допетрав, що відчай під час написання книги й зневіра у її цінності — насправді сприятливі знаки. Якщо їх немає — книга ризикує відгонити запліснявілою посередністю. Можливо, це монолог сноба, але реальність під час написання — саме така.
Про що ж насправді «Октопада» і чому вона їсть гнилі зуби?
Книгу вже прочитало чимало людей. Відгуки різняться. Але багато хто відзначив, що книга ще наробить чимало галасу, бо вона доволі скандальна й нетривіальна. До речі, в «Книгарні Є» розкупили усі примірники, та книгу можна придбати ще й на сайті видавництва.
Утім, для мене «Октопада» — це моя власна ієреміяда. Вона просотана багатьма періодами мого життя, здебільшого сумними, невиправними й складними до щему у серці. Герої в «Октопаді» схожі на людей, яких я колись знав і віддано любив (нині не впевнений чи це й досі так) та я вирішив поселити їх на сторінках своєї книги. Хоча любити тих людей не було за що. Та я звик любити без підстав та умов. Інколи любов для мене немає означень: отак полюбив людину — та й по всьому. Кожен із цих дивних людей відпечатався у мені складністю й видозмінив мою реальність. Тож (спойлер!) мені хотілось поквитатись з ними хоча б не насправді й втопити їх усіх до бісової матері у морі, що, зрештою, і сталось в «Октопаді». Та перед цим Октопада з'їдає гнилі зуби, бо з часом усе, що зіпсувалось, за правилами природи гниє ще більше й зникає поготів.
«Октопада їсть гнилі зуби» — про людей, яким не хочеться співчувати. Це роман про бридоту людських думок, жадобу і заздрість. У книзі описи моря допоможуть зрозуміти безмежну глибочінь ще глибше. А сцени сексуального насильства на кораблі — це не про збочення автора, а про реальність китобоїв. У книзі є сцена, де повія народжує дитину у своїй каюті, ця сцена з детальними описами пологів, вона теж про реальність, як і описана ампутація ніг китобоя у сцені після китового полювання.
Мені хотілось бути чесним й відвертим із читачем. Я прагнув зобразити китобоїв і їхній побут таким, яким він був колись — у середньовіччі, без прикрас і рожевої мазанини. Чесність у зображенні атмосфери книги важлива під час написання: вона допомагає автору не брехати самому собі.
Що ж, не кожен має гнилі зуби у роті, та у людській сутності гнилих зубів — забагато. Виявити їх і вирвати з корінням — завдання не для кожного, але виклик для більшості з нас.
