онлайн-журнал про книги та літературу
Етап перший. Ми (і наші тексти) те, що ми читаємо
Мені видається, що «Двоповня» почалася набагато раніше, аніж я написала перше слово у рукописі. Мабуть, те, що і як пише письменник, вельми залежить від того, що і як він читав у дитинстві, у юності та у свідомому віці. Озираючись назад, я можу констатувати: «Двоповня» пронизана книжками, які я читала протягом усього життя.
Усе, як і у всіх, почалося з казок. Червоний капелюшок, Синя Борода, червоні туфлі, оповідки про наших одмінників та германо-романських фейрі, які живуть за Стіною, що відділяє казковий світ від нашого. Це ті лейтмотиви, які я запам’ятала раніше, аніж була здатна вивчити напам’ять алфавіт.
Але, поки я зростала, ширшало й коло моїх літературних вподобань.
Трилогія це такий собі екскурс в історію розвитку фентезі як жанру, спроба розібратися: які жанри чи літературні течії повпливали на те, яким ми знаємо і любимо фентезі сьогодні.
Перший том — «Закони Невриди» — це фентезі звичаїв. Піджанр пішов від роману звичаїв. Тож тут варто згадати й Оноре де Бальзака, і сестер Бронте, і Джейн Остін, і Едіт Уортон. Деякі з цих текстів ми звикли читати як такі собі тодішні ромкоми, проте не обманюйтеся: ці тексти доволі трагічні, там заледве можливо віднайти щасливого персонажа. Ці тексти ставлять в центр конфлікт між тим, ким людина є насправді (або могла б стати) і її соціальною роллю. І доволі часто соціальне таки перемагає. У «Законах Невриди» ледь не кожен персонаж зустрічається з таким конфліктом і кожен із них повинен зробити важкий вибір, який завдасть неабиякого болю.
Другий том — «Судні дні в Кабірії» — реверанс у бік готичної літератури, праматері таких жанрів як горор і фентезі. Хорас Волпол, Анна Радкліф, Джозеф Шерідан Ле Фаню і, звичайно, Брем Стокер. Окрім того, це ще й трошки загравання з неоготикою. «Ребекка» Дафни дю Мор’є є прекрасним прикладом жанру. Як на мене, авторам готичної літератури ми завдячуємо технікам, які дозволяють створити психологічну напругу, працювати з деталями, описувати внутрішній, часто межовий, стан персонажів через зовнішні чинники.
Третій том (Назву поки оголосити не можу) відсилатиме до епохи Ренесансу. Тому що саме цей період подарував дві визначальні речі, без яких фентезі просто не існувало б. Перша: робота з мітами. В епоху Ренесансу з’являється Шекспір, який вчить романтиків, а потому й неоромантиків, як працювати з мітами і робити це захопливо; Данте створює карколомний фентезійний світ у «Божественній комедії», де мітологічні істоти заворожують і жахають одночасно. Друга: створення естетики відмежованого світу. Доба Відродження дарує нам жанр утопії. Якесь суспільство відрізане від решти світу, воно функціонує якось інакше, аніж інші народи, і потрапити туди може лише обраний — виглядає як побіжний переказ дуже багатьох фентезійних книжок.
Тож, окрім як працювати над сюжетом «Двоповні», арками персонажів, мені було цікаво виписувати ось цю позасюжетну витинанку. Рефлексувати над історією жанру і висловлювати подяку тим авторам, без яких він був би неможливий.
Етап другий. Наші тексти те, що ми досліджуємо
Більше, ніж художню літературу, я завжди полюбляла читати фольклористичні дослідження. Власне, концепція двоєдушників була б неможлива без того підґрунтя, яке я віднайшла в етнографічних працях українських романтиків і неоромантиків. Десь серед праць Срезневського, Боровиковського, представників Руської трійки і Костомарова я вперше прочитала про дводушників. Надалі я наткнулася на статтю про них в другому томі «Антології українського міфу» Войтовича і закохалася. Я пам’ятаю момент, коли вирішила, що хочу працювати над образом дводушників у своєму тексті: я читала «Історії» Геродота і прочитала оповідку про плем’я Неврів, людей, які, як оповідали, жили на півночі Скитії і могли обертатися на вовків. Тоді образ невра і дводушника поєдналися в моїй голові і почав вибудовуватися художній образ двоєдушників, які фігурують у «Двоповні».
Власне, сміливості до художньої інтерпретації мітологічних образів мені додали, знову ж таки, наші народники. Ізмаїл Срезневський і Левко Боровиковський не приховували того, що художньо обробляли ті оповідки, які збирали в українських селах, аби зробити їх привабливішими і ціліснішими. Тож я лише продовжую традицію роботи над українськими мітологічними образами. Я справді вважаю, що це прекрасна сировина для виплітання свіжих, незвичних і привабливих для читача персонажів і сюжетних мотивів.
Окрім фольклористики мене завжди приваблювала психологія та психіатрія. Був період, коли я мала намір здобувати другу вищу освіту саме в царині психіатрії. Тож я читала багато довідників, наукових праць і науково-популярної літератури. Власне, інформація звідти допомогла мені у роботі над персонажами — яскравими, з цікавими акцентуаціями в характерах і, можливо, десь незвичними патернами поведінки. Та й, власне, слово «архетипи» я вперше прочитала у студентські роки саме в збірці «Бог і несвідоме» Юнга, а вже пізніше я дізналася про те, яким чином цю концепцію почали використовувати у письменницькій майстерності.
Етап третій. Наші тексти те, чому нас навчають
«Двоповня» розпочиналася як повість про жінку, яка стикнулася із СНА (синдром нарцистичного аб’юзу) і намагається віднайти шлях до себе попередньої, цілісної і справжньої. Жанр фентезі, завдяки своїй метафоричності, якнайкраще пасував для того, аби відтворити цей шлях: крізь небезпеки невідомого, темного і заплутаного світу — додому, у комфорт і безпеку.
Проте доволі скоро, занурюючись в історії своїх персонажів, знайомлячись зі світом, у якому вони живуть, я усвідомила, що мені недостатньо розповісти лише історію головної героїні. Мені цікаво поговорити з читачами на найрізноманітніші теми: про людське і звірине всередині нас, про фемінізм, імперіалізм, політизацію релігії, моральний занепад суспільства. Мені цікаво поставити експеримент на тому суспільстві, яке я створила у всесвіті «Двоповні»: поглянути, куди воно прийде, якщо стикнеться з переліком певних проблем, із яким стикаються багато суспільств протягом історії існування людства. Таким чином історія однієї жінки, яку жанрово можна було б схарактеризувати як роментезі, виросла в політичне фентезі, в історію суспільства двоєдушників, з якими ми зустрічаємося на етапі занепаду духовного, культурного і магічного також.
Отже, намір написати ось таку історію в мене кристалізувався влітку 2021 року. Але я не відчувала в собі сил (професійних, насамперед), аби реалізувати цей задум. В моєму оточенні не було творчих людей, які могли б спрямувати мене на цьому шляху. Я усвідомила, що письменництво справа самітна, і вирішила, що мені необхідні знання, практика і спільнота.
Так я опинилася на Річній програмі з письменницької майстерності Litosvita. Якщо на програму я прийшла розгубленою людиною, яка не знала, чи зможе дописати «Двоповню» до кінця, то випустилася із повним розумінням того, як мені працювати над текстом, як шукати видавця і як промотувати мою книжку на мою цільову аудиторію. І, головне, саме там я занурилася в спільноту людей, які теж живуть і дихають словом, які абсолютно розуміють усі мої страхи, складності і сподівання, пов’язані з письменництвом. Одна із тем, яка час від часу лунає у «Двоповні» — це пошук своєї зграї. Власне там я вперше відчула, що її знайшла.
Етап четвертий. Наші тексти те, що ми робимо
Отже, три роки, з весни 2021 року, до весни 2024 року, я працювала над рукописом «Двоповні». Паралельно я розпочала вести блог в ТікТок про письменницьке життя-буття. Я не блогер і ніколи ним себе не відчувала, проте усвідомлювала просту істину сучасного світу: якщо сам не розкажеш про свою книжку, про її існування ніхто не дізнається. Тож протягом 2023-2024 років я паралельно писала, редагувала і розвивала блог.
І це дало свої результати: завдяки ТікТоку я знайшла спільноту людей, яким цікавий мій текст, цікава я як авторка і особистість. Також блог виконує і самотерапевтичну функцію: я можу рефлексувати над часто болючими питаннями, з якими стикається письменник на своєму шляху, можу залучати до обговорення цих питань колег та безпосередньо читачів. Також я бачу, що побіжно мій блог виконує іще дві функції: морально підтримує інших письменників і сприяє промоції читання серед українців.
Аби занурити читачів в атмосферу тексту іще більше, я створила саундтрек до книжки. Мені це здається цікавим експериментом: до стрічок саундтреки є, чому б не робити й до книжок? Чому б нам не створювати більше кросканальних проєктів, які привертатимуть увагу аудиторії на різних платформах? Сьогодні це лише одна пісня для «Двоповні», а за рік — величезний мультимедійний проєкт, на який, можливо, наважиться якийсь інший автор і який залучить більше аудиторії до його/її книжки і загалом до літературного ринку.
Загалом я все більше починаю схилятися до думки, що концепція смерті автора померла. Зараз автори активно комунікують із читачами, можуть вільно транслювати власну візію на текст і запрошувати читачів висловлювати їхній погляд. На зустрічах із читачами ми, автори, розповідаємо про наші книжки те, що часто залишається поза сторінками, а раніше цей прекрасний незвіданий світ так і залишався в авторів в голові. Також завдяки комунікації з читачами у мене є змога торкатися тем участі саме читацької спільноти в промоції українських авторів на закордон, про створення і просування іміджу сучасної української літератури в інфопросторі. Для мене робота письменника не закінчується на написанні тексту. Для мене це виплітання екосистеми довкола тексту: контент у блогах, додаткові проєкти типу саундтреків і книжкового мерчу, особисті та онлайнові зустрічі з читачами, участь у письменницьких та літературних спільнотах.
Уже в березні виходить другий том «Двоповні» під назвою «Судні дні в Кабірії» і мені буде цікаво спілкуватися з читачами щодо їхніх перших вражень про книжку, розповідати щось цікаве про персонажів, що читачі не прочитають у книжках і загалом теревенити про сучукрліт.
З одного боку це може виявитися виснажливим, але з іншого — письменництво перестає бути аж такою самітною справою. І я радію, що письменники і читачі можуть стати ближчими один до одного.
