«Шлях додому»: як ідея стає книжкою

Тетяна Бондарчук, письменниця

Збірку «Шлях додому» я почала писати ще напередодні широкомасштабного вторгнення, у 2021-му році. Так вийшло, що у той час я була волонтеркою у Центрі здоровʼя та психологічної реабілітації «Лісова поляна» МОЗ України. Задачею нашої невеличкої команди арт-терапевтів був регулярний (раз на тиждень) приїзд у Центр і робота з тими, хто проходив там реабілітацію. Оскільки основний склад тих, хто там відновлювався у той час, були ветерани та ветеранки російсько-української війни, то роботу ми вели переважно з ними. У рамках приїзду ми проводили зустрічі, давали якісь ресурсні техніки, але це було не головне. Головне було створити добру атмосферу. Послухати людей. Оце «послухати» було, мабуть, найважливішим у моїй взаємодії з хлопцями та дівчатами тоді. До того ж – цей процес двосторонній. Більше, ніж наші заняття, їх цікавив бекстейдж, коли можна було просто поговорити «за життя» і це також важливий складник таких візитів. Ми привозили з собою якісь пригощення, у бібліотеці, де відбувалися зустрічі, завжди були чай і кава, тож цього достатньо для створення хорошої атмосфери. 

У тих розмовах, у тих зустрічах, у переосмисленні чужого непростого шляху і почали в мені вимальовуватися образи тих, про кого я потім писала у збірці. Героїв та героїнь оповідань «Снайпер», «Воїн», «Зелений вогник», «Павел», «Фуджі», «Нічний портьє», «Кармен», «Орест» та ін. я зустріла тоді у «Лісовій поляні». І пізніше, вже під час повномасштабки, спілкуючись з кількома бійцями, які на передовій і донині. 

Я не можу сказати, що були конкретні прототипи в оповіданнях (мабуть, лише в «Снайпері»), всі інші образи зібрані. Однак в усіх моїх героях є набір спільних рис: це часто люди з досвідом АТО, з вірою у силу людини, з непростою особистою історією. Поруч з ними – жінка, що допомагає долати шлях, водночас торуючи власний. Бо в кожній такій історії, де є кохання під час війни, у парі завжди власні способи проходження «крізь війну», але завʼязані у спільний вузол життя. 

Ще є одна категорія людей – це іноземці, з якими спілкувалася як до широкомасштабного вторгнення (хорватська лінія), так і після, маючи досвід взаємодії переважно з друзями з Північно-Західної Європи (Німеччина, Данія) і нашими сусідами – поляками. Це все люди, які через нашу трагедію відкрили щось у собі, щось таке, про що вони не здогадувалися до певного часу, але про що говорили постійно, коли ми спілкувалися. Кажучи «я не впізнаю себе»або «я не впізнаю своїх німців». І так, опинившись у Німеччині в період з квітня по жовтень 2022 року, я також не впізнавала ані людей, ані цю країну, хоча до початку війни вже мала досвід перебування там. Інакшість полягала у тотальному співчутті, підтримці, якійсь емпатії. А на рівні уряду Німеччини, зокрема, – це ще й безпрецедентні кроки в еміграційній політиці щодо українців. І всі вони мали бути описані у збірці, навіть через зібрані образи та долі, додумані художньо, однак про це хотілося написати. 

Ще у моїй збірці є люди духовні. Священники, капелани, – ті, хто допомагає людям через власну віру долати всі виклики воєнного часу. Це правдиві духівники, які не цураються окопів, вибухів, служіння у бліндажах та підвалах, які мають мужність вести свою лінію під час окупації. Їхня віра, помножена на силу людського духу, дає приклад іншим не опускати руки, не впадати у розпач. Хоча часто і їх «накриває» людське у занадто складних викликах-ситуаціях. Але віра допомагає їм долати та це.

Моя збірка універсальна, якщо так можна сказати. Вона – про звичайних людей, життя яких проходить за дуже незвичайних обставин – за умов війни. Але мужність, добро, відкрите серце і любов – це те, що єднає їх усіх. І допомагає йти своїм шляхом і далі. І я їх всіх зустрічала у той чи інший спосіб. Тож рада буду познайомити й вас із ними.

Анотація:

Герої оповідань збірки «Шлях додому» цілком можуть бути тими, з ким ви бачитеся щодня: військові у відпустці, волонтери на відпочинку, дружини, які чекають з фронту своїх чоловіків, закохані, які зустрілися за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, а тепер їхні стосунки випробовують відстань і виклики воєнного часу. Вони всі – різні, однак об’єднує їх спільна риса: любов до свого й до ближнього. Також є те, що допомагає їм за будь-яких умов або складних обставин, у яких вони опинилися, – відкрите серце, довіра до життя і сміливість попри все залишатися людиною. А ще кохання – явище зовсім неочевидне, коли йдеться про війну. І саме кохання не залишає війні жодного шансу на виживання.

 Про авторку:

Тетяна Бондарчук – киянка, авторка збірки оповідань «Шлях додому» (2024). Закінчила Київський національний лінгвістичний університет, здобула диплом викладачки японської мови та літератури. У 2000-х рр. часто їздила на стажування до Японії, підвищувала кваліфікацію, писала наукові дослідження, тоді ж почала думати про написання книжки, присвяченої цій країні.

Повернувшись в Україну працювала викладачкою на кафедрі східних мов у рідній Alma Mater майже двадцять років. У 2016-му році започаткувала проект альтернативної освіти Наша Школа, метою якого було створення якісного освітнього середовища для своїх дітей. Однак за шість років проект розрісся: з однієї орендованої кімнати до майже півсотні родин і шести великих власних приміщень під авдиторії для навчання.

У 2019 р. написала присвячену Японії книгу «Сніг у срібній чашці». У 2022 р. в межах річного курсу письменницької майстерності від «Літоствіти» написала роман «Якби міста вміли говорити», що став переможцем конкурсу найкращий твір великої прози у видавництві «Vivat» влітку 2023-го. Наприкінці лютого 2024 року в «Видавництві 21» вийшла друком збірка «Шлях додому».

Читайте також: «Творчі люди»: як ідея стає книжкою

Замовити книгу

Підтримати проект