онлайн-журнал про книги та літературу
Кирило Половінко — сучасний український письменник, який працює у жанрі соціального реалізму. За освітою та професією – менеджер, що обіймав різні посади в FMCG-рітейлі. Дитинство та юність Кирило провів в Донецьку. З початком російської агресії навесні 2014 року виїхав до Дніпра, після – перебрався до Харкова, де й застав повномасштабне вторгнення росіян у лютому 2022 року. Нині живе і працює над своїм третім романом у Києві.
Перша книжка Кирила «Таксі» вийшла у 2021 році у видавництві «ФЕНІКС».
Другий роман «Лімб» вийшов у 2024 році у видавництві «Лабораторія». Це нуарний роман про місто-мільйонник на сході України в середині 00-х.
Як говорить професійна мудрість: «Якщо можеш, то не пиши». Я довго не міг зрозуміти «Про що це», поки не почав виписувати свої травми на папір. Письменництво стало для мене психотерапією. Хтось відвідує психотерапевта, веде щоденники, а я вирішив ділитись своїм наболілим у художній формі.
Говорити про інтимні речі завжди важко. А якщо покласти думку на жанрові рейки та добре відполірувати написане — тут піди розберись де правда, а де літературна вигадка. «Лімб» — це повна літературна вигадка. Я не повертався додому через багато років та не вв’язувався в афери з квартирами, які ті дільничні хочуть «віджати». Проте, у мене дійсно були «відбиті» друзі, «упс» романтичних стосунків з сестрою одного «бєспрєдєльщіка» та багато (дуже багато) інших подій та ситуацій, які я б хотів забути. Але тоді б «Лімбу» не було.
Це історія, замаринована в реальних подіях та спогадах. Запечена депресивним та жорстким стилем оповіді (не забувати вчасно перегортати, щоб текст не підгорів). Такі історії не вигадуються штучно. Цей шрам має зажити та перетворитись на рубець. Потім треба знайти сили, щоб стримано, прагматично та професійно розказати дорослу казочку про «великих мертвих дітей». «Хочеш дізнатись звідки у мене ці шрами?» (к/ф «Темний лицар»).
«Лімб» я писав уривками. В день повномасштабного вторгнення росіян чернетка була готова на 20%. До літа не міг знайти в собі внутрішню мотивацію продовжувати. Написав два речення, відлетів до стіни від прильоту — ну, мабуть, піду до підвалу, література почекає. Я провів увесь 2022 рік у Харкові, тому влітку вже «звик» (читай: «Увімкнув фаталізм»). В роботі з чернеткою нарешті почала з’являтись системність. Писав мало, але таки просувався вперед. Потім переїзд до Києва у 2023, багато роботи на новому місці... Влітку перейшов на четверту передачу та добив рукопис. Зізнаюсь, це не дуже добре відобразилось на темпоритмі тексту: саме тому вам можуть здаватись розміреними перший та другий акти, та якимось шалено швидким – третій. Але я перечитав готову книжку, і мені подобається навіть так. Щось в такому ритмі є.
Книжка вийшла хорошою. Я нею пишаюсь. Чесно. Зараз працюю над наступним рукописом та самозванець всередині волає: «Дядя, тебе зацькують, бо це зовсім не схоже на “Лімб”». Але і так добре: будете знати, що в моїй голові не тільки травми, а й смішні життєві історії. Чомусь я впевнений, що можу писати по-різному, не втрачаючи свій унікальний авторський голос, яким ричить «Лімб».
Станом на сьогодні мій горизонт планування обмежується двома тижнями, тож пишу я дуже нестабільно. Можу за ранок чи вечір написати 32 слова, а можу 1200. Голова зайнята іншим. Така «погода». Трохи налагодиться та буде видно куди рухатись. Але сьогодні я знаю точно одне: ми з вами обов’язково побачимось.
Читайте також: «Вихід зазвичай з іншого боку»: як ідея стає книжкою
