онлайн-журнал про книги та літературу
«Дебютанти» — серія розмов з авторами і авторками, які тільки починають свій творчий шлях, чиї дебютні книги нещодавно вийшли або ж незабаром вийдуть в українських видавництвах. Наша мета — підтримати нові голоси сучасної української літератури.
Мар’яна Стефак – українська письменниця. Пише в жанрі фентезі та містики для широкого кола читачів. Закінчила ПНУ ім. В. Стефаника та ТНПУ ім. В. Гнатюка. За спеціальністю вчитель початкових класів, англійської мови та зарубіжної літератури.
Працювала спочатку педагогом-організатором, а згодом копірайтером, журналістом канадського щомісячника «Разом», маркетологом. Мама чотирьох дітей.
Повість «Ключ Горгона» – письменницький дебют авторки, з яким вона стала фіналістом літературного конкурсу видавництва «Наш формат» (2020) та отримала відзнаку «Вибір редактора». Книга побачила світ у видавництві «НК Богдан» (2023).
Анотація: Бути підлітком — непросто, особливо, коли ти «непростий» підліток із Чарлісу. І особливо тоді, коли опиняєшся у круговерті події і від тебе вимагають дрібницю — врятувати світ від Прадавнього зла — велетенського Змія Горгона. Хіба це до снаги дванадцятирічному хлопчиську та ще й, на відміну від інших «непростих», позбавленому будь-яких магічних здібностей?
Вітаю, п. Мар’яно, з публікацією дебютної повісті! І дякую, що погодилися на розмову. Які емоції у вас викликало це досягнення, і як змінилося ваше ставлення до письменництва після виходу «Ключа Горгона»?
Щиро дякую за привітання!
Я, мабуть, не дуже емоційна людина, досить обережна в емоціях. Та й у «Ключа Горгона» був довгий шлях. Я почала писати його для конкурсу «Напишіть про мене книжку» від «Фонтану казок», здається, в 2017 році. Потім закинула — був важкий період у життя. Потім таки сіла дописувати (не люблю недоробленої роботи) і подала на «Напишіть…», але вже в 2018. І тут сталася прикрість: я встигла отримати чотири необхідні оцінки з п’яти, і вже от-от… Доля твору залежала лише від письменника, перекладача, редактора Івана Андрусяка: оцінить на 4, твір проходить і його друкують; поставить 3 — і я вилітаю. Я тоді чомусь Івана дууууже боялася :) І ось я вся на шпильках, а конкурс… завмер. Видавництво припинило існування.
Подаю повість на схожий конкурс, вже від видавництва «Наш Формат». Там була набагато складніша система: відгуки, рецензії, багаторівневе оцінювання. Із завмиранням серця слідкую, у голові прораховую шанси, навіть виходить за балами перемога. І знову… не перемагаю. Видавництво вирішує, що твір сирий, багато помилок (Це щира правда! Я тоді всерйоз вважала, що коми ставити — то робота редактора!), і перемога втікає поміж пальці. Зате я отримую дуже цінну відзнаку, котрою пишаюся досі, — «Вибір головного редактора». Вгадайте, хто був редактором? Правильно! Іван Андрусяк.
А далі… ковід. Планована угода так і не підписується: занадто великі ризики. І аж в 2022, під час війни, мега терплячий і впертий Іван телефонує з пропозицією видаватися в «НК — Богдан». Тому коли книга вже була в моїх руках, я могла вдихнути запах свіжої типографії, я до кінця не вірила, що це можливо. А коли книга потрапила в короткий та довгий списки, а згодом і в ТОП БараБуки («Ключ Горгона» — «Підліткова книжка року»), могла лише здивовано округлювати очі.
Емоції давно встигли притихнути, зачаїтися. Я й досі здивовано озираюся, коли про мене на презентації кажуть щось на кшталт «до нас завітала письменниця…» Шукаю очима, де вона, та письменниця?)))
А до письменництва моє ставлення змінилося кардинально: тепер я добре вмію цінувати чужу працю і час. Маю такий собі виклик — навчитися редагувати. Так, щоб одного разу надіслати Іванові Андрусяку текст, а він не мав, що редагувати. Ну, або зробив не більше, ніж кілька десятків правок на весь текст.
Як виникла ідея написати повісті для юнацтва «Ключ Горгона»? Що було першоджерелом натхнення?
Мені подобається «Гаррі Поттер». От чесно. Вважаю, що це дуже глибока багатошарова історія. По ній можна дисертацію з психології писати. А ще я люблю українську міфологію і демонологію, іншими словами всіляку чортівню. З дитинства була закохана в моторошні народні казки з прабабиної старезної книжки, виданої за небіжки Австрії, та «Нечисту силу» Василя Королів-Старого. І якщо «нормальні» діти обирали хуху-моховинку, то я сотні разів перечитувала щемливо-сумну «Літавицю», похмуро-нещасного «Вовкулаку Хреба» і «Потерчат». Потерчата просто здавалися прикольними. Відтоді твердо закарбувалося: нечиста сила не зла, просто інша, то люди з переляку бачать зло в інакшості. Цю думку й транслюю у своїх творах.
Коли виникла ідея написати щось на конкурс, об'єднала ці дві складові. Час від часу хтось закидає, що «Ключ Горгона» списаний з Поттера. Я не ображаюся, лише цікавлюся, чи достатньо ретельно списано, чи без помилок? Насправді «Горгон» інший. У нього зовсім інша мета.
Які виклики виникли під час написання повісті? Чи були моменти, коли вам хотілося все покинути? Чи навпаки – історія «йшла гладко»?
У мене є дурнувата особливість: я завжди знаю, з чого історія почнеться, яка буде кульмінація, і як закінчиться. А ось отой шматочок на кілька десятків сторінок між кульмінацією і кінцівкою – то щоразу цілий квест. Тому і пишу 70% спереду, 20% з кінця, а потім мудрую, що ж таке додати поміж них, щоб текст був органічним.
Як ви працювали над світом повісті? Чи складали попередньо карти, описи локацій, можливо, створювали додаткові тексти?
Ні, жодної додаткової роботи не роблю. Коли пишу, я бачу картинку. Як мультик. Тому для повісті чи малого роману не відчуваю потреби аж дуже розписувати. Чарліс у «Горгоні» нагадує Карпати, де я була десятки разів. Я маю на увазі не туристичну стежку, а той ліс, у який потрапляєш, коли відходиш на десяток метрів з протоптаної дороги. А містечко, зображене, у повісті, — фактично будь-яке невелике місто України.
Але у творі є одна реальна особа — упир Іван Панасюк — міська легенда Івано-Франківська. Про нього я читала реальні журналістські статті. Хоча, звісно, насправді ніякий вампір франківським кладовищем не ходить. А шкода…
Що для вас означає перемога в конкурсі «Українська містика-2023»? Яке місце займають літературні конкурси у вашій творчості? Чи вплинуло це на ваш подальший письменницький шлях?
«Українська містика» від Фензін Підвалу — це можливість спробувати щось інше. Я не побоялася взяти участь, бо раніше примудрятися у них виграти мініконкурс жахів до Дня святого Валентина. Я вже навіть не пам’ятаю, як я втрапила на їхню Фейсбук-сторінку і що мене змусило спробувати написати міні оповіданнячко з ліричною назвою «Кохана». Воно, до речі, було не про дівчину, зачинену в підвалі маніяком, а про співзалежність, яку часто важко визнати й побороти.
Оповідання «Мара 2022: народження» — це художньо допрацьоване нічне жахіття, що мордувало мене після новин з Бучі. Така собі самотерапія. Написала і сни припинилися.
Конкурси — це весело. Це адреналін. Це можливість показати свій твір, а не себе, адже роботи подаються анонімно. Принципово не беру участь у конкурсах, де роботи оцінюють самі учасники, а не професійне журі, або, ще гірше, за лайками в соцмережах. Також не братиму участь, якщо це жанр, у якому я працюю і чогось досягла. Нечесно, коли письменник з досвідом і вибудуваними зв’язками з видавництвами відбирає перемогу (=шанс бути виданим) у початківця.
Чи легко вам вдається працювати у форматі короткої прози, чи все ж більше подобається створювати довші твори?
Якщо є ідея, історія народилася, то немає значення у якому форматі її відтворити. Тут справа не в «легко» чи «важко», а в «якими засобами» я буду малювати картину і чи ними володію. Коротка проза вимагає лаконічності, ретельного добору слів, зважування кожного епітета. Потрібно завжди чистити текст від «води». Але це не означає, що в романі можна три сторінки просто так описувати тумбочку, бо авторові так хочеться.
Іноді так буває, що історія, яка мала бути оповіданням, реалізувалася у формі повісті. Але це вирішується ще на «березі».
Які теми та образи вам найцікавіше досліджувати у своїх творах? І для якої читацької аудиторії: дорослої чи дитячої?
Тема людини. З її мріями, страхами, недосконалістю. З помилками. У всіх творах я говорю, що людина неідеальна — не існує кришталево білого чи смолянисто‐чорного. Завжди є необхідність вибору і плата за цей вибір.
Які поради дали б авторам-початківцям, які хочуть писати жанрову літературу?
Пишіть. А перед тим читайте. Багато. Різного. Сформуйте літературний смак. Навчіться критикувати. Насправді дуже мало читачів вміють критикувати. Переважно це щось на зразок «воно якесь таке ніяке…», «повна дурня», «слабенько». Це не критика. Це спроба вивищитися на чиємусь фоні.
Будьте грамотні. Вчіть українську мову. Навчіться ставити нормальне тире і дефіс, позбуватися маркованих списків у діалогах. І буде вам щастя і вашим редакторам! Не будете поневірятися, як я колись :)
На яких літературних заходах ви побували після публікації книги? Що з цього досвіду вам запам’яталося найбільше?
Була влітку на Книжковому Арсеналі. Це вражаюча за розмахом подія. Максимальна концентрація відомих українських митців на квадратний метр. І я десь там поміж них бігаю :)
Бачити кількасотметрову чергу з людей, що хочуть зайти в Арсенал подивитися на книжки — це щось! В ту мить я зрозуміла: все в українців гаразд з читанням.
На Lviv Book Forum було трохи інакше: цьогоріч події розкидали різними локаціями і, відпрацювавши свою подію, вже нема сил оббігати увесь Львів. Та й бажані події відбувалися одночасно… Найсумніше — не було ярмарку. Сподіваюся, цього року організатори повернуться до традиційного формату. І знову буде книжковий ярмарок, де можна буде побачитися з усіма і відразу.
Відомо, що ви працюєте над продовженням повісті «Ключа Горгона». Чи можете поділитися подробицями – які нові виклики чекають на героїв?
Насправді повість уже готова. І вона давно в редакції, працюємо. «Вовчі діти» — це не зовсім продовження, а так званий приквел. Це історія про Гарта і Вука. Ці персонажі у «Ключі Горгона» дорослі: один — дядько, інший — батько головного героя. Ця історія — пояснення, чому кожен став таким, а не інакшим. Коли вийшов «Горгон» мені раптом стало шкода відлюдькуватого, заздрісного, а насправді нещасного Гарта. Шкода, що читач його ненавидітиме. І оскільки зробити з нього добру людину (чи то пак вовкулаку) я вже не маю влади, чому б не пояснити причино-наслідковість?
Цього разу, з огляду на реалії війни, я обрала антагоністом справжнє, а не надумане зло. Воно не варте другого шансу, як той, котрий отримав головний антагоніст — Змій Горгон. Це зло абсолютне в своїй паскудності й бажанні знищувати все довкола. Точнісінько як наші «сусіди». Воно має бути знищене. Інакше воно повертатиметься знову і знову.
Безпосередньо продовження «Ключа Горгона» таки планується, але, мабуть, трохи пізніше. У продовжень, навіть відомих, є часто один і той же суттєвий мінус: вони слабші. А я не хочу створювати слабку історію, в яку сама не повірю. Жоден маркетинг і потенційні продажі того не варті.
