Бігти від себе й до себе. Інтерв’ю з письменницею Роксоланою Жарковою

Роксолана Жаркова – українська письменниця, літературознавиця, кандидатка філологічних наук, феміністка, дослідниця жіночого письма. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і напівновел «Він пахне тобою» (2017). Дебютна повість «Нуль цілих, нуль десятих» (2021) перемогла у П'ятому Всеукраїнському літературному конкурсі ім. Григора Тютюнника та ввійшла до переліку найкращих книжок, виданих в Україні у 2021 році (за версією Українського ПЕН-клубу).

У 2023 р. вийшла друком найновіша книжка «Біжи, Еврідіко!». 20 історій, вміщені під однією обкладинкою, оповідають про різні життєві досвіди, втім, усі вони пов’язані мотивом ескапізму: «Біжи, – казали їй, – це може статися вже скоро. Міста обставлено ворожими танками, з кордонів сунуть гради і смерчі, небом кружляють бойові літаки замість весняних ластівок. Часу зовсім мало. Ось тобі в руки твоя ляклива валізка, де вкинуто нашвидкуруч усе, чим і ким ти жила донині». І головна героїня біжить – по спіралі, спікаючись об історію, натрапляючи на змій, гублячи себе, втрачаючи минуле. Її біг циклічний – бо пращури так само втікали від війни, залишаючи позаду тих, кого любили і тих, хто любив їх. Вони помирали на чужині і вдома – від горя чи від ран. «Мовчи, дівчинко. Зціпивши зуби, стиснувши біль в кулаки, заплющивши очі від знемоги. Не озирайся, бо повернешся знову туди, звідки тікаєш – до Маріуполя, чи Харкова, чи Краматорська, чи Сєвєродонецька…».

В інтерв’ю Роксолана Жаркова розповіла про власний письменницький шлях, наукову діяльність, поділилась історією створення збірки «Біжи, Еврідіко!» і пояснила, чим є біг для її героїв та героїнь.

Яким був ваш шлях до літератури, зокрема й до написання власних художніх текстів? Чи було це усвідомлено, чи радше імпульсивно, інтуїтивно?

Мій шлях до письма пролягав через читання, адже з дитинства я була завзятою любителькою книжок. Пригадую, як рідні та друзі дарували мені книги на свята, дні народження, різні важливі події в житті. То була українська і світова класика. Саме захоплення, зачарування художніми текстами визначило мій філологічний фах. Будучи одинадцятирічною школяркою, почала писати вірші. А навчаючись в університеті взялася за прозу. Спочатку це були якісь настроєві нариси, фрагментарні, дуже ліричні. Моє письмо виникало як щось спонтанне, стихійне, а пізніше ставало усвідомленим, воно виростало разом зі мною.

Окрім активної письменницької діяльності, ви також займаєтесь науковими дослідженнями, пишете літературну критику, берете участь у різних конференціях. Розкажіть, будь ласка, детальніше про свої наукові інтереси. І чи не перешкоджає ґрунтовна літературознавча база вираженню особистого письменницького начала?

Так, літературознавчі студії – то ще одна моя інспірація, ще одне моє амплуа. Після завершення навчання на філологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, я вступила в аспірантуру на кафедрі теорії літератури й порівняльного літературознавства, досліджувала прозу українських модерністок кінця ХІХ – початку ХХ століття, зокрема, Лесі Українки, Ольги Кобилянської й Уляни Кравченко. Захистивши дисертацію, я кілька років викладала в ЛНУ українську та світову дитячу літературу. Зараз продовжую розвивати свої наукові інтереси, аналізую жіноче письмо ІІ половини ХХ – початку ХХІ століття, жіночі імена у світовій літературі. Віднедавна вивчаю питання, що пов’язані з травмами, жіночими досвідами війни і біженства, складним дитинством тощо. Тому літературознавство і письменництво ідуть поряд.

Нещодавно вийшла друком ваша найновіша книжка, збірка короткої прози під назвою «Біжи, Еврідіко!». Про що йдеться у книзі та в чому її актуальність? Якою була історія її написання й видання?

Ця книжка якраз розповідає про жіночі досвіди війни, про те, що ранить і знесилює, про втечу від себе й до себе. У збірку увійшли вибрані тексти, писані упродовж 2018–2022 рр. Частина цих творів створена вже після повномасштабного вторгнення, під час мого перебування закордоном. Книжка з’явилася завдяки підтримці «Програми літературних резиденцій міста Ґданська». Попри те, що у збірці присутні певні міжкультурні перегуки, порівняння міграційних досвідів різних національностей (кримські татари, поляки, німці), магістральною є все ж таки тема долі українства: родинна історія моїх прадіда і прабабусі, образи діячів і діячок української культури (Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Марії Урбанської, Володимира Івасюка). У цій книжці я пишу про зовнішню і внутрішню міграцію, пошуки дому – як географічного, так і культурного. Найбільше історій присвятила українським жінкам, яких війна змусила покидати свої оселі і бігти в світи, потребуючи порятунку й захисту. З оповіданням «Калейдоскоп» у грудні 2022 року стала лауреаткою ІІ премії Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку» (Інститут літератури, Польща).

Збірка живе своїм активним публічним життям: рецензії й відгуки на літературно-мистецьких ресурсах («Збруч», «Буквоїд»), інтерв’ю («Українська літературна газета», часопис «Нова доба», латвійська газета «Kurzemnieks», телеканал «Вежа» та ін.), матеріали у пресі та ЗМІ. Кілька творів зі збірки перекладено польською й опубліковано в культурно-мистецькому журналі «Wobec». Книжка була презентована у Львові, Чернівцях, Ужгороді, Івано-Франківську, а також у Латвії, Португалії, Словаччині, Польщі. До речі, в Польщі вдалося зробити навіть невеличкий презентаційний тур: Краків, Варшава, Лодзь, Ґданськ. То були дуже теплі зустрічі у краківській книгарні-кав’ярні «Нитка», в Українському домі у Варшаві, у Варшавському, Лодзькому й Ґданському університетах. Також збірку «Біжи, Еврідіко!» було висунуто цьогоріч на здобуття Літературної премії імені Василя Симоненка… Вірю, що Еврідіка бігтиме й далі…  

Очевидно, що «біг», «дорога» – одні з найважливіших метафор (або міфологем?) у вашій творчості. У чому полягає біг, чи є він втечею? Чи важливо від чого / кого / куди бігти? Або ж це про шлях трансформацій і позбування від болю.

Напевно, так. Біг – це рух, це розвиток в русі, це пошук себе і своїх у русі. Динаміка – то завжди краще, ніж статика. Є марафонський біг, а є спринтерський, є професійний, є любительський. Біг часто позначений втечею, адже ми біжимо, щоб урятуватися. Ми біжимо від війни, від болю, від минулого, від смутку і спогадів. Інколи у процесі руху ми ніби забуваємо про внутрішній біль, бо зосереджуємося на зовнішньому болю м’язів чи суглобів. Буває, що у процесі бігу «вмикається» якесь непомічання смутку і болю, натомість ми зосереджені на маршруті, на траєкторії, на мапі, на тривалості, на цілі добігти. Така стратегія бігу (свідома чи підсвідома) дає нам унікальний шанс трансформувати нашу слабкість у нашу силу, наші страхи – у наші сміливості, це можливість саморятуватися, самозцілюватися…  

Є тексти, в яких присутня вказівка на час, тож можна здогадатись, що реальна часова тривалість книжки – від середини ХІХ ст. й донині. Хронологія досить часто умовна і розмита, оскільки порушені проблеми є вічними. А зрештою, історія ваших героїнь і героїв лінійна чи циклічна? Чи є можливість вирватися за межі спіралі?

Циклічна у своїй лінійності, або ж лінійна у циклічності. Ми сьогодні переживаємо надто людські емоції, хвилюємося надто земними речами, дивимося на світ надто розплющеними очима. Війна доводить нам щоранку і щовечора, що ми ділимо свої надто крихкі життя, ділимо і ділимося на множину відчаю, страху, сумніву. Мої герої й героїні не належать цілковито минулому, тим часовим відтинкам, у яких їм судилося існувати, вони мігрують у наше нинішнє, аби ми, почувши їхні історії, не відчували себе такими самотніми.    

Яку роль відіграє мова в житті персонажів збірки «Біжи, Еврідіко!»? Бо ж відчуття чужинності можуть підсилити навіть «пси у дворах, що белькочуть чужою мовою»…

Мова – це історія й батьківщина для моїх персонажів і персонажок. Вона визначає особливості їх світогляду, їхні цінності, потреби й бажання. Для більшості жінок і чоловіків, присутніх у моїх текстах, мова поділяється на свою і не свою – чужу, ту, яку варто вивчити, або треба забути. Про жіночі стосунки з мовою я намагалася розповісти в оповіданні «Поліглотка»…  

Чи плануєте Ви в майбутньому якусь із своїх історій розгорнути в більшу за обсягом прозову форму?

Можливо, спробую. Бо відчуваю, що у збірці є історії, які в силу тих чи інших причин не розказані до кінця. Хоча, чи можуть вони взагалі бути розказаними до кінця?!

Читайте також: Розмова з Катериною Орловською про горор літературу, Стівена Кінґа, письменництво та дебютний роман «Краще не читай»

Підтримати проект