Дебютанти. Розмова з Мар'яною Бекало

Мар'яна Бекало – журналістка та креативна копірайтерка. Колекціонерка львівських легенд. Амбасадорка еспресо.

Одного разу вигадала уявного кота Йозефа Казимира І, а згодом написала про нього роман - «Мертва вода живого міста».

Анотація: Кожне місто має свого ґазду. Господар Львова раптом зникає. А вже наступного дня місто накриває дивна хвороба забуття. Хтось починає розправлятися з місцевими чарівницями, а на вулицях бачать чорних вершників. Порушений спокій не лише живих, але й мертвих.

Людська дівчина Яна мріє про своє детективне агентство й життя, сповнене пригод. Рятуючи на вулиці балакучого кота Йозефа Казимира І, вона ще не підозрює: треба боятися того часу, коли мрії почнуть здійснюватися.

Тепер Яна, Йозеф Казимир І, чарівниця Аґнєшка та давно мертвий Іван Франко мають об’єднати зусилля, щоб врятувати Львів. Бо на місто та його людей насувається найтемніша ніч.

Вітаю, Мар’яно з дебютом! Як у вас виникла ідея поєднати детективну історію, містичний сюжет і реальних історичних постатей у романі?

Насправді детективної складової у романі – зовсім трішки. Яна – одна з головних героїнь – дорослішала на фантастичних історіях. Спершу чекала листа з Гоґвортсу. Згодом сподівалася на якійсь вечірці зустріти Джейса і тіньових мисливців. Але от їй – вже 20 років. А нічого магічного чи загадкового так і не сталося. Тому Яна, надихнувшись улюбленими книжками, вирішує стати детективкою. Це звучить реальніше, аніж все інше, але не означає, що Яна насправді розуміє, що їй робити. Вона просто відчайдушно хапається за будь-яку спробу додати у життя хоч трохи незвичного.

Яна мешкає у Львові роками й навіть не здогадується, що насправді магія – навколо. Місто має свого Господаря – дуже старого (ох вже ці вінтажні чоловіки), але водночас і дуже юного. Його історія триває, доки триває історія Львова. Минають століття, а в сутінковому Львові вирує життя. Біля «Реберні" на туристів чатують вампіри, чарівниці варять кавові зілля, а на Личаківському мертві збираються на бали.

Я вірю у магічний Львів. І в те, що його плекають та захищають і живі, і мертві. Зокрема, ті, про кого ми читаємо у підручниках з історії. Однак це не означає, що у них немає своїх темних секретів.

Зрештою, Яні на голову (майже буквально) звалюється кіт Господаря – пихатий і тривожний британець Йозеф Казимир І. Так починаються пригоди.

Чому саме Львів став місцем подій? Чи маєте ви особливий зв’язок із цим містом?

Львів – моє рідне місто. Воно має дуже багату мультикультурну історію. З часів Короля Лева представники різних культур привозили сюди свої легенди, вірування, звичаї, своїх героїв і своїх примар. Історії переплелися, і вже неможливо відрізнити, де правда, а де вигадка.

Львів пережив кілька окупацій. Але навіть у найтемніші часи львів'яни боролися за Україну і берегли її культурні скарби ціною власних життів.

Загалом у Львові є все, без чого я не уявляю магічні історії: загублена могила королеви; локації, на яких бачать примар; готичні шпилі таємничих храмів; старовинний загадковий цвинтар; закинуті вілли; двері, які бозна-куди ведуть; власні «бермудські трикутники»; кав'ярні зі столітньою історією і навіть мертва річка, яка насправді живіша всіх живих.

Львів – дім, знайомий до кожного вікна. Львів – найцікавіша таємниця. І якби міста на день стали людьми, я б точно хотіла піти з ним на каву й потеревенити про все на світі.

Образ Івана Франка в ролі одного з героїв – дуже цікаве рішення. Як ви підійшли до створення його персонажа?

Я навчалася на факультеті видавничої справи і буквально жила з біографією Франка. Лекції, семінари, есе, Личаківський у дату смерті, Музей – у день народження. І я вважаю, що це класно. Бальзак у Парижі. Кафка у Празі. Франко у Львові. Міста і люди, яких у них творили, – найкращі оповідачі місцевих історій.

Франко прожив дуже яскраве й цікаве життя. Якби леді Віслдаун писала у Львові, Бріджертони позаздрили б його популярності. Було багато пліток, чуток, романів, часто – розбитих сердець.

Так з'явилася жартівлива фраза: «Тричі мені являлася любов, але це тільки за сьогодні». Навколо неї будувався образ Франка у романі. Він – геній та класик. Він відчуває глибокий зв'язок зі своїм містом і навіть по смерті готова віддати за нього життя. Але водночас Франко насолоджується своєю вічністю. Він віддано дружить, часто закохується та весь час втрапляє у пригоди. А їхня історія з Господарем – одна з моїх улюблених. Іноді уявляю, як вони після чергових посиденьок з вином і поезією намагаються застрибнути на ходу у трамвай під Under Pressure.

Який із головних героїв – Яна, Йозеф Казимир І, Аґнєшка чи Іван Франко – став для вас найцікавішим у роботі?

Люблю всіх. Але найбільше Аґнєшку.

Ще у школі пробувала розписувати пригоди рудоволосої відьми. Вона кочувала по недописаних рукописах. Побувала навіть у Камелоті. А тоді нарешті знайшла своє місце у сутінковому Львові.

Аґнєшка прожила тут вже століття. Вона – свідок і оповідачка місцевих історій. Творить магію з кави, захоплюється мистецтвом, дружить з лицарями варти Данила Галицького, ходить на побачення з поетами і вампірами, і вампірами-поетами.

Аґнєшка знає, якою ціною упродовж століть жінки боролися за свої права. Вона ще пам'ятає часи, коли «відьом», а насправді жінок спалювали на вогнищах. Тому цінує силу girl power й завжди готова прийти на допомогу.

Якщо говорити про романтичну взаємодію, мене захоплюють історії, які не сталися. Тому Аґнєшка на 700 років застрягла у тропі «від друзів до коханців».

Надзвичайно цікавий ваш персонаж, Йозеф Казимир І – балакучий кіт із королівським ім'ям. Яка його роль у сюжеті та чому ви вирішили додати саме такого персонажа?

У нашій компанії було четверо друзів і троє котів. Тому я вирішила вигадати й свого, щоб вони теж дружили. Точно знала, що мій майбутній кіт буде британцем: сіро-ожиновим з жовтими оченятами. А коли подруга Оля запитала, як я його назву, відразу спало на думку: Йозеф Казимир І.

Спершу я описувала наші з друзями пригоди через наших котів. А згодом герої вийшли за межі чатів й зажили своїм життям. Спершу була маленька збірка «Котяча утопія», а тоді з'явилися перші сторінки «Мертвої води живого міста".

На мою думку, Йозефа можна вважати головним героєм (якщо не брати до уваги самого Львова). Він комфортно вживається водночас у людському та сутінковому Львові. Влаштовує бізнес на Личаківському цвинтарі. Колекціонує антикваріат. Робить капості. Краде булочки. Планує афери. Пише свою біографію і ще монографію. Вважає, що як нащадок Короля Артура має право претендувати на британський престол.

Іноді Йозеф поводиться дуже нахабно і зарозуміло. Однак за жартами, часто недоречними, ховається страх та розгубленість. Адже, мабуть, дуже нелегко бути маленьким кругленьким котиком у сучасному світі, сповненому небезпек.

Чи легко вам було поєднати характери реальних історичних постатей із вигаданими персонажами?

В моїй уяві всі герої (крім відвертого зла, як-от Вершники) давно примирилися, що Львів зробив з них сусідів, й метчаться, як сирник з кавою. Тому вигаданий Роман веде вигадану Яну на концерт Соломії Крушельницької. А вигадана Аґнєшка жартує з Івана Франка, підливаючи йому ще вишнівки. Львів радий всім – живих і мертвим, реальним та вигаданим.

У романі переплітаються елементи містики, історії та соціальної тематики. Як вам вдалося знайти баланс між ними?

Щиро кажучи, мені здається, що ми в ньому живемо.

От наприклад. Є у Львові храм, який збудували у часи в часи короля Лева та королеви Констанції. Це – відомо точно. Існує гіпотеза, що там вони й поховані. Ба більше, ходять чутки, що у ХХ столітті їхні скелети, прикрашені коштовностями, таки знайшли. Однак через радянську окупацію, щоб зберегти покійних, їх закопали там, де й розкопали. Це – про контекст, з яким боролося місто. А якщо додати елемент містики, можна точно придумати легенду, що хтось от буквально вчора гуляв з песиком й побачив серед ранкового туману жінку у короні. Приблизно за таким принципом я й «збирала» цю історію. Думаю, на її настрій вплинула робота у ЗМІ. Коли один робочий день може вмістити у собі й щось максимально абсурдне, і щось настільки трагічне, що ніколи його не забудеш.

А що для вас означає фраза «мертва вода живого міста»?

Тут дуже важко обійтися без прямих спойлерів.

Але якщо загально, я вірю, що зв'язок Полтви, яку поховали у бетоні, та Львова – нерозривний. Ми всі тут живемо на березі річки, якої немає. Начебто. Офіційно. Але це не означає, що її води не підживлюють нас та й самі не живляться нами.

Як ви працюєте над створенням атмосферних описів, що передають дух старого Львова?

Я намагаюся описати Львів таким, як бачу його. Це ніби словами робиш фото, але фіксуєш не міський пейзаж, а свої відчуття від нього. Десь дзенькнув трамвай. Пробіг чорний кіт. Загуділа стара кавоварка у кав'ярні в дворику. Блимнув золотом ліхтар. Стільки реальної магії, що й фантазувати не потрібно.

Чи доводилося вам проводити історичні дослідження для написання роману?

Так. Для мене історія – найцікавіше, що загалом є у світі. Найбільша з нездійсненних мрій – машина часу й мандрувати у  минуле. Звісно, з усіма потрібними щепленнями.

Весь час читають щось про Львів. Тому у пам'яті вже була колекція фактів, які мене найбільше зацікавили. А під час написання роману знайомилася з деякими темами вже детальніше. Зокрема, з історією будівель. Дуже вразила катастрофа на Краківській, яка забрала життя сім'ї Лінк. Не спойлерю, але це місце досі називають проклятим. Також дізнавалася багато нового про Личаківський та його поважне панство.

Які літературні або кінематографічні твори вплинули на стиль цієї історії?

З того, що можна почитати:

- Казки Діани Вінн Джонс.
- «Фелікс Австрія» Софії Андрухович.
- Книги Сюзанни Кларк.
- Кельтські міфи. Те, що Йозеф Казимир І – британець, який постійно згадує про своє коріння, – почалося з мого захоплення Артуріаною.
- «Данка і Крак» Ігоря Калинця.

З того, що можна подивитися:

- Трилогія Sissi Ернста Марішки з Ромі Шнайдер у головній ролі.
- Mozart L'opera Rock (дуже-дуже рекомендую).
- «Віддана».
- Doctor Who (серія про Дікенса).

З того, що можна побачити:

- картини Альфонс Муха, Джона Вотергауса і Ґустава Клімта.

Чи плануєте ви продовження пригод Яни, Йозефа Казимира І та Івана Франка?

Іноді я думаю, що ще хочу зустрітися з Йозефом Казимиром І. А іноді – що вже попрощалася з цією історією. Якби писала продовження, головною героїнею точно була б Аґнєшка. Її шлях з останньою сторінкою «Мертвої води живого міста» тільки розпочинається.

Який меседж ви хотіли донести до читачів через цю історію?

Наша найбільша цінність – наша пам'ять. Ми знаємо, хто ми є і звідки походимо, тому зло обов'язково вдасться подолати. Наші міста стоятимуть вічно, а в них житиме шана до людей, які їх врятували.

Підтримати проект