онлайн-журнал про книги та літературу
«Дебютанти» — серія розмов з авторами і авторками, які тільки починають свій творчий шлях, чиї дебютні книги нещодавно вийшли або ж незабаром вийдуть в українських видавництвах. Наша мета — підтримати нові голоси сучасної української літератури.
Олександра Черепан – нове ім’я у фентезійному світі української літератури. Уродженка Севастополя, у 2014 році переїхала з сім’єю у Київ. Малою батьківщиною вважає містечко Городня на Чернігівщині.
Навчалася на японській філології в університеті Грінченка.
«Жнець без коси» – дебютний роман авторки у запланованій фентезійній трилогії з японським вайбом.
Олександро, щирі вітання з дебютним романом! Яким був твій шлях до літератури? Чи було це усвідомлено, чи радше імпульсивно, інтуїтивно?
Думаю, я пройшла всі стадії. Колись мою потребу ділитися написаним повністю задовольняв сайт для фанфіків, але з першим реченням цієї історії я точно знала, що не дозволю їй пилитися на задвірках Інтернету чи в шухляді. З неї мало вийти щось більше, тож я дуже рада нарешті це «щось» спостерігати!
Як виникла ідея книги «Жнець без коси»? І чому вона перетворилася у трилогію?
Навряд хтось здивується, почувши, що починав Жнець як фанфік зо п’ять років тому. Ту роботу я з теплотою згадую як «Повість про ніндзя». Вона дійсно була набагато більш японською: події відбувалися безпосередньо в цій загадковій країні, фоном точилися війни з Кореєю. Отож поставила я крапку й… не змогла відпустити цих персонажів. Спочатку намагалася, а потім учепилася за думку, що можу краще. Кілька років минуло в роздумах над деталями, і тільки тоді я відчула себе достатньо впевнено.
Жнець мав бути одиничною книгою (і радше моєю лебединою піснею, бо тоді я боялася, що вже ніколи не зможу писати, як колись). Це помітно: на надто однозначній ноті закінчується перша частина, ніяких інтриг-розслідувань. Але історія повторилася, я не змогла відпустити персонажів. Виявилося, писати мені менш сумно, ніж не писати. Тож мене дуже потішило розуміння, що продовження тут напрошується дуже органічно. Отже, дилогія?
Так я думала, поки головний антагоніст не втнув дещо таке, що ледь не відправив усіх у зовсім інший жанр. Дуже пишаюся цим сюжетним поворотом. Упевнена, світ таки дещо втратить, якщо його не побачить.
Досить незвично та й взагалі рідкісне явище бачити «японську тематику» в сучасній українській літературі. Чому ти обрала такий шлях?
На середньовічній Японії я схибнулася досить давно й абсолютно не пам’ятаю чому. Але тоді це захоплення здалося мені достатнім приводом, щоб податися на японську філологію. Що ж… чотири роки в університеті позбавили мою любов крил, тому я відкинула історизм, вирізала всіх ніндзь і дала персонажам у руки виделки. Лишилася саме «японська тематика». Але точно не Японія.
На сайті видавництва вказано, що ілюстрації до книги твої – авторські. Ти швидше берешся за «пензель чи перо»? Тобто, відчуваєш себе більше авторкою чи ілюстраторкою?
Малюю скільки себе пам’ятаю, але ідентифікуюся як авторка. І це сприйняття зіграло зі мною злий жарт. Довгий час мені не спадало на думку, що, ну… Я малюю? Це можна використати? От що дійсно було імпульсивним.
У життєздатність цієї ідеї я майже не вірила, тож коли надіслала видавництву кілька малюнків, дуже здивувалася, що їх погодилися використати при верстці. Сподіваюся, зараз я оцінюю свої сили реалістичніше, тому зможу підготувати для другої книги набагато більше матеріалів.
Чи є «поріг входження» для читачів у твоєму романі? І які книги б порадила, щоб закохатися в Японію?
Якщо і є цей поріг, то вкрай низький. У другій книзі з’являється більше специфічних понять, але я стараюся, щоб і зовсім непосвячені могли сходу вловити, що таке «хаорі» або «торії».
На жаль, книг не пораджу, мені свого часу дуже їх не вистачило. Але по фільмах хочу пройтися! Бо моя схибнутість на середньовічній Японії якраз і супроводжувалася переглядом стрічок на кшталт «Останнього самурая». Але справжнім відкриттям стали фільми про мандрівного Кеншина (RurouniKenshin).
Усе-таки щось, зняте Заходом про Японію, і щось, зняте Японією про себе, — це різні речі. Не можу пояснити такий феномен персонажами чи сюжетними поворотами, але атмосфера зовсім інша. Отоді під враженнями я й зрозуміла, що без ще однієї історії зі схожою тематикою точно не обійдуся. Можу з гордістю сказати, що Кеншин — один із прототипів моєї Рувей.
На своїй сторінці інстаграм ти пишеш, що «Сандерсон має слушність: свідомим письменникам варто класти цеглу на дозвіллі». А чим ти займаєшся на дозвіллі? Що тебе надихає?
Хотілося б поділитися чимось карколомним, але тут усе, як у людей. Зараз у пріоритеті перетворити мою кімнату на джунглі, тому продовжую скуповувати плющі та пророщувати авокадо (мого першого красунчика звуть Педро). А ще я вже більше як рік тому вирішила, що хочу бігати щодня. Цим і займаюся. Дуже приємно усвідомлювати, що не маю себе змушувати — це ритуал, від якого почуваюся краще.
Чого бракує, на твою думку, українському фентезі сьогодні? Кого тобі не вистачає з відомих авторів та авторок у жанровій літературі, зокрема фентезі, яких ще не видано українською мовою?
Хочу повторити за іншими: нам бракує всього. Фентезі в українському сетингу, сильних героїнь, ЛГБТ персонажів… Я не думаю, що написати й видати щось про перевертнів чи вампірів — зашквар. Це класно. А особисто мені хотілося б більше легких книжок, де не треба морочити голову над світобудовою. Які можна розгорнути в будь-якому настрої й отримати повний сет емоцій — від посміятися до поплакати.
Я зараз у не надто активній читацькій фазі, тож із полиці на мене з осудом дивиться з десяток ні разу не відкритих томів… Але я дуже рада, що можу знайти у книгарнях серії, що формували мої вподобання, але раніше були доступні тільки в оригіналі чи російською. Той же Локвуд чи Місячні Хроніки. А перевидання Персі Джексона, хіба не краса? Утім, дядько Рік відомий не лишень своїм циклом по грецькій міфології, тож сподіваюся, перекладачі ще доберуться до єгипетської та скандинавської.
Поділися своєю історією співпраці з видавництвом «НК Богдан». Які поради можеш надати авторам-початківцям?
Я написала перше речення Женця в новорічну ніч, а останнє — коли надворі був квітень. Приблизно тоді мені й трапився пост про набір рукописів у Богдані. Звісно, я перекинула його в збережене, але за планом мала дати тексту відпочити від мене. Та й хотілося дочекатися фідбеку від бет, щоб почуватися впевненіше.
Отже, фінальне редагування я собі влаштувала аж у серпні, а після нього вже не мала приводів зволікати з відправкою рукопису. Тобто як… усі етапи було чітко регламентовано: спочатку синопсис, потім у разі схвальної відповіді й повний текст. Ох і намучилась я тоді в пошуках підходу до тих синопсисів! Якийсь новий і зовсім незвіданий світ.
Зазвичай радять не обмежуватися чеканням відповіді від одного видавництва, тож потім я дослідила, з ким ще ми могли б зійтися, і продовжила розсилати рукопис. В одних випадках отримувала відмову, в інших — мовчання. Так чи інакше, приємно, що на Богдана було покладено найбільше сподівань, і врешті гарне передчуття себе виправдало! Пам’ятаю той день: я заходила до ліфта в абсолютно кепському настрої й відволіклася на новий мейл. Що тут скажеш, поплакати таки довелося, але не через кепський настрій.
Стосовно порад… думаю, таки варто подаватися в різні видавництва (попередньо дослідивши їх асортимент і направленість). Відмова — не виправдання, аби здатися. У видавництв може бути безліч причин, чому саме ви не підходите їм саме зараз, і далеко не завжди ті причини пов’язані з якістю тексту.
Також я щиро захоплююся тими, хто активно веде соцмережі. Мені це важко, але блогерська діяльність точно стає бонусом, що допомагає бути поміченим. Ну, і насамкінець — один у полі не воїн. Я б порадила за можливістю долучатися до письменницької спільноти, бо ж хто ще зрозуміє вас краще? Плюс моїми першими читачками стали випадкові знайомі з чату (величезне їм дякую).
А що тобі найбільше подобається в письменницькому житті?
Невичерпність тем для розмов. Хочете послухати про духів-годованців? А може про варіації русальських вірувань? У величезній нагоді мені стали кухонні брейнштормінги. Моя родина не надто цікавилася, чим я взагалі займаюся, але коли я попросила допомогти з обґрунтуванням для живих боліт, осторонь не лишився навіть кіт. І хто б міг подумати, що вся сіль тут у работорговцях? Вечеря, коли потрібно було визначитися з першим анекдотом мого меча, перетворилася на цілий стендап.
Над чим ти працюєш зараз? Розкажи трішки подробиць, якщо можеш?
Олекса Буревій і Віталій Дуленко організували набір містичних оповідань, тож хочу перетворити дедлайн на мотивацію повернутися до письма. Поки надто загрузла в редагуванні — свого та чужого. А ще мені досі бракує підготовчого етапу, щоб активно взятися за наступний великий твір.
Поки в моїй голові він складається лишень у надто загальних рисах: сучасний Київ як сетинг (ця думка не полишає мене від прочитання Мороку над містом), українська міфологія, історія двох дівчат… Одна точно забута богиня, а інша, можливо, письменниця. А ще б там був персонаж, який знайшов цвіт папороті та вклав у правицю (чого не варто робити ні в якому разі). Тепер страждає від наслідків і нікому не тисне руку!
