«Приазовська савана»: як ідея стає книжкою

13.07.2023

Олексій Вишник – народився та виріс у Запоріжжі. Студентом переїхав до Львова. Близько року прожив на Філіппінських островах з дружиною та сином. Навчився обходитися без інтернету та нав’язаних міських стереотипів. У повсякденному житті пишу контент, із задоволенням перевтілююся в письменника. Люблю море понад гори, острови понад материки, котів понад собак, віскі понад колу та Rolling Stones понад Beatles. Копаюся в собі, тримаюся власного шляху, ціную здатність дивувати. Перший український автор у iBooks Store, видав збірку оповідань та поезій, публікую вірші в соціальних мережах.

Місто, звідки родом твої перші розбиті коліна, дитячі страхи, закоханість і непереможне бажання втекти як подалі, назавжди залишається з тобою, куди б ти далі не рушив. Якби моя перша книга була не про Запоріжжя, її б напевно не було взагалі.

«Приазовська савана» – це своєрідна кармічна данина місту та його околицям, де я народився та прожив свої перші 20 свідомих років. А також, людям, які продовжують жити в ньому і вірити. Пробиваються, наче дика трава крізь асфальт, такі тендітні та вразливі, втім із незбагненною внутрішньою силою, до якої варто додати хіба дещицю впевненості в собі, і цієї сили стане аби змінити місто на сучасний лад. Аби місто дихало, крізь щільний шар смогу від викидів індустріальних районів та привертало увагу відвідувачів, яким хочеться розширити свій обрій сприйняття Українських міст поза кавовим Львовом, літературним Харковом чи завжди рухомим та невгамовним Києвом.

Якщо вам важко уявити сучасного письменника в Запоріжжі, ви не самотні у своїй упередженості. Все що я читав про місто, зазвичай обмежувалося описом робітничих буднів з «Кляси» Павла Вольвача та козацької звитяги, що має опосередковане відношення до сьогодення міста. Не враховуючи дописів кількох локальних блогерів, мені завжди було важко віднайти більш-менш якісний та сучасний образ в тексті, щоб він якось перегукувався з моїм власним відчуттям міста. Саме тому, у мене завжди був цей літературний голод, коли в голові є якийсь образ, про який ти хочеш прочитати історію, але нічим навколо не можеш його втамувати. Тож історію довелось придумувати самому.

Перше, чого хотілось уникнути, це типові образи міста, які вже стали штампами – заводи, козаки, машина «Запорожець». Я хотів вкласти в цю історію те, що мене захоплювало з дитинства. І це безумовно було літо, адже інші сезони не дуже вирізнялися, місто здавалося сірим, воно наче завмирало до кращих часів. Саме влітку вдавалося вирватися на море. Ці подорожі стали для мене чимось особливим.

Кожного разу, як ми їхали на Азовське, я малим роздивлявся степові краєвиди яким не було ні кінця ні краю. Посохла трава, рідкий чагарник та дерева вздовж посадки були для мене схожими на недосяжні образи Африканської савани, що приваблювала мене з екрану телевізора. Дивлячись передачі про дику природу, в мене чітко закарбувалося в пам’яті, що саванною прогулюються дикі леви, тому спостерігаючи пейзажи дорогою на море, я бачив їх всюди. Жива уява ставала тим крихким містком, що давала змогу втекти від геть непривабливої реальності. Цей місток я старався перенести у твір, де він поєднує магічний світ природи та абсурдний реалізм пострадянського оточення.

Ще живучі у Запоріжжі, я почав писати задля розваги, але прагнув перетворити це зайняття на професію. Вже у Львові я почав писати професійно, втім замість книжок це був контент для міжнародних компаній, в чому здавалось би задовольняв свої амбіції і література відійшла на другий план.

Можливо, бажання щось написати так і загоїлося б, але несподівана зустріч все змінила. На новій роботі я познайомився зі здавалось би звичайним хлопцем, який виявився вельми успішним сучасним письменником. Цього хлопця звуть Іван Байдак. За безкінечними бесідами на обідах, я дедалі більше дізнавався про написання та видання книжок. Це спілкування та доступний образ людини, якій вдається писати та видавати книжки, надихнув мене. Чому б не спробувати?

Десь за вечір я накидав оповідання, з якого почалася історія створення «Приазовської савани». Оповідання не відкривало повної картини твору, але стало однією з глав роману, описуючі мої глибокі переживання з дитинства проведеного у Запоріжжі. Це оповідання я показав Іванові.

- Непогано, пиши книгу.

Цих слів мені вистачило аби зібрати докупи всі образи, історії та переживання, що в мене назбиралися з дитинства та юності проведеному на Південному-Сході України. Десь за півроку, у вільний час, я встигав писати по кілька сторінок, назбиравши вже повну історію, якою мені хотілося поділитися зі світом. З сирим текстом я почав шукати видавця, втім напевно поспішив, адже ще було над чим працювати.

Не маючи терпіння довести почате до кінця, ми сім’єю вирушили у подорож до тропічної Азії, на Філіппінські острови, де я вже набирався емоцій та історій для наступної книги, ще не видавши першої. На островах нас замкнув коронавірус і ми прожили там дев’ять місяців, замість шести.

Коли ми вже були в Україні, я повернувся до книги і дописав рукопис. З ним почав самостійно шукати видавця, отримував схвальні відгуки, але остаточної згоди не від кого не було. Тоді я натрапив на Літературну Агенцію OVO, яка мала успішні історії з авторами початківцями. Це був мій виграшний квиток, адже за місяць зі мною зв’язався Артем Скорина і запросив до видавництва «Темпора» на зустріч.

Той день я не забуду ніколи, адже зранку 22 вересня, коли я приїхав у Київ, стало відомо про один з найбільш знакових обмінів полоненими. Того ж дня додому повернулися наші Азовці з Маріуполя, а на болота відправили Медведчука. У видавництві я познайомився з чудовими Артемом, Богданою і Нікою. Як виявилось, Артем умів перетворювати воду на вино, що пожвавило бесіду. Після розмови з Артемом і власницею видавництва Юлією Володимирівною, ми зійшлися на деяких доопрацюваннях, після котрих книжка мала побачити світ.

Саме так моя мрія починала справджуватись, а ідея перетворилась на книгу. Раніше, мене брав смуток коли я споглядав людей, що десь за буденними клопотами втрачають свої мрії. Тепер я знаю, як цьому зарадити. Вистачає одного рушійного поштовху, що надасть впевненості у власних силах та підтримки небайдужих людей, щоб кожен міг зробити у житті те, чого забажає. Видати книгу, заповнити галерею власними картинами, зібрати сімейний фотоальбом, чи поїхати в омріяну подорож. Я впевнений, що моя літературна подорож лише починається, і я буду мати за честь, якщо комусь вона стане наснагою аби почати свою.