«Морок над містом»: як ідея стає книжкою

21.09.2023

Олена Кузьміна, письменнця

Це була зима 2021. У 2020 мій дебютний роман «Проєкт “Лабіринт”» зібрав низку відмов, а вірніше — аж одну відмову й низку промовистих мовчань. Тож я надіслала його на «Коронацію слова» і сіла чекати. В один з тих нестерпних днів чекання за вранішньою кавою я занотувала на листочку А4, що хочу написати книжку про стрьомну зйомну хату на Дорогожичах, де я колись прожила 2 дуже нещасливі місяці.

Ще в мене вже досить давно лежала чернетка фанфіка про немертвих почвар, і я раптом подумала: «А непоганий світ тут вийшов, може забрати його в роман?». Взяла й забрала. За годину в мене були перші нотатки до «Мороку».

Листочок А4 я приліпила на стіну між стікерами з робочими задачками та переліком мрій: «Пожити на Балі (невиконано), завести мопса на ім'я Сарказм (невиконано) і мати 2000 підписників в Інстаграм (виконано)».

Вирішила, що маю терміново дослідити історію Києва, щоб текст вийшов якіснішим.

Перша екскурсія була підземним Хрещатиком. Частина подій «Мороку» відбувається під землею, і я хотіла по-справжньому відчути те, про що збиралася писати. І вже на перших хвилинах екскурсії я впала в підземну річку Клов. Далі я майже три години йшла мокра й зла і фантазувала, як в цій річці й помру.

Кілька місяців я відходила від купання в Клові й сумно дивилася на листочок А4 з нотатками. «Лабіринт» знайшов свого видавця, і мене понесло. Зйомки буктрейлера, підготовка мерчу, редактура. «Морок» і далі лишався ідеями на листочку А4.

Можливо, я б ніколи не написала цей текст, якби не повномасштабне вторгнення. Буквально в перші дні мені написав піарник «Фабули» Сергій Степаненко і порадив працювати над наступним текстом. Завдяки його лагідним мотиваційним копнякам я зрештою всілася за першу чернетку.

Це був березень 2022. Я залишилася в Києві й більшу частину часу проводила в коридорі, мріючи про перемогу та/або щоб кав'ярня на районі запрацювала знов. Можливість писати по 300-400 слів на день стали моїм порятунком. Поволі текст ріс, а разом з ним загострювалася моя депресія.

З біса іронічно: у 2021, маючи (нарешті) більш-менш стійкий стан ментального здоров'я, я захотіла написати текст про депресію, спираючись на свій досвід одужання. Натомість я писала текст про депресію в загостренні. І досі в ньому.

Блекаути, обстріли, мої внутрішні драми довкола «Лабіринту» й нові антидепресанти, на які я важко заходила, додавали занурення в атмосферу.

Я завершила першу чернетку в грудні. Це (поки що) мій антирекорд, зазвичай я пишу першу чернетку за 4-5 місяців. Далі працювала з моїми неймовірними бета-рідерками — Катею, Оксаною, Маргаритою, Настею, Анною та Анною. Тим не менш, мала вагон страхів, сумнівів, тривог і панічних думок, що це найгірший текст у світі, який ніхто ніколи не візьме в роботу.

Якось я таки подолала редактуру й написала Артему Скорині, що завершила рукопис, який я би хотіла запропонувати «Темпорі». Бо щиро захоплювалася тим, як Артем працює зі своїми авторами — і тишком мріяла теж потрапити до цієї спільноти. А вже за тиждень ми підписували договір. З того моменту я ніби потрапила в мемас «А що так можно було»? На кожному етапі я зупиняюся й думаю, чи дійсно це зі мною відбувається — і в чому підвох

Нарешті «Морок» вийшові з друку, і ми поїдемо в промо-тур Україною, про який завжди мріяла. Тепер я вчуся жити з втіленими мріями. Може, незабаром і мопса на ім’я Сарказм заведу.