«Таємна рада вітрів»: як ідея стає книжкою

23.01.2023

Переглядів: 1146

http://chytay-ua.com/

Саша Войцехівська (Кудріна)

Народилася в Кіровограді, що підріс і став Кропивницьким. Має диплом інженера аерокосмічних систем управління. Як наслідок — уміє заспокоювати під час перельотів, бо знає чому літаки просто так не гепаються вниз. Понад 10 років тому перейшла на українську. Виховує доньку Марусю — першу україномовну дитину свого роду. Мріє, щоб її книжку переклали на її другу улюблену мову — французьку.

"Таємна рада вітрів" настільки переплетена з моєю письменницькою долею, що розповідаючи про неї я завжди згадую, як стала дитячою авторкою. Я певна: якби у 2016 році я не написала цю історію, на жодній обкладинці ніколи не з'явилося б мого імені.

Я не мріяла стати письменницею з дитинства. Здається, я написала лише один притомний текст на літературі — зазвичай мене рятувала мама чи незнайомці, які викладали свої твори в інтернет.

Але життя постійно натякало мені на тексти. То другом-поетом, який сприймає світ художніми образами; то новим блокнотом, в якому я занотовувала ситуації з життя; то досвідами, які через вроджену спостережливість та фантазію, постійно складалися в сюжети.

У 2016 році я працювала проєктувальницею теплої підлоги й намагалася опанувати теплопровідність матеріалів. Це було логічним продовженням мого шкільного фізмату й університетської інженерної освіти.

Література пленталася поруч, шкутильгаючи й зашпортуючись, але не віддаляючись надто сильно. Пару блокнотних історій я надрукувала в збірках, але потім отримала розгромні відгуки на перший дитячий текст і все те покинула. Щоправда, лише на кілька місяців. Якось, вертаючись додому, я раптом зрозуміла, що ніколи не стану провідним інженером. Не зможу цією сферою змінити світ, а я мрійниця – мені важливо мати велику мету. Збагнувши це, я відчула, як віддаляюся від людей навколо. Ніби я, як їхня частина, враз утратила сенс.

Люди не зважали на мене, хоч я й стовбичила серед вузької вулиці. А от він не оминув мене. Вітер жбурнув мені в очі пісок і я нарешті побачила. Збагнула, що цей магічний та для більшості несправжній світ є для мене реальнішим за той, у якому я працювала проєктувальницею.

Я озирнулася й крізь сльози, що намагалися вимити з очей пісок, провела поглядом вітер. Уявила, як він смикає людей за шапки й шалики. Як вириває з рук паперові пакети й шарудить ними асфальтом. Як регоче й зморившись лягає на пухнасту крону якогось дерева.

Мені хотілося горланити на всю вулицю, розповідаючи про бешкетний вітер пішоходам, які просто йшли додому. Тож я пообіцяла собі написати про нього книжку. Показати вітер тим, хто поки ще не вміє бачити такі речі.

От тільки я не знала як писати дитячі книжки. Мені здавалося, що в центрі історії має бути якась наукова складова чи щось виховне. Тож я на кілька днів загубилася в гуглі, вишукуючи цікавинки про вітри. Так у книжці з'явився момент із японською легендою. Зрештою, так я дізналася, що таке "камікадзе" й звідки це слово. Тепер про це знають і мої читачі.

Якби я не написала «Таємну раду вітрів», я б ніколи не стала дитячою письменницею

Я написала першу чернетку й взяла консультацію у літературної редакторки Валентини Вздульської. Тоді Валя навчила мене писати для дітей. Вона розповідала про структуру тексту й про персонажів. На прикладах з інших книжок показала як робити героїв не картонними й виписувати їхні характери. Зрештою, Валя змусила мене тричі переписати текст і через рік від початку нашої роботи написала: "Історія просто нереальна!".

Досі маю на ноуті файли "Вітри", "Вітри-1", "Вітри-після Валі" і "Вітри-ніби ок". Сміюся, бо жоден із них не є фінальним варіантом.

У "Таємній раді вітрів" багато боротьби. Вона проникла туди несвідомо, бо я в той час боролася з собою. З роботою, яку мала і якою пишалися батьки. З тим, що я погано знаю українську, бо виросла в російськомовній родині й лише за три роки до початку вітрової пригоди перейшла на українську.

Я і є Війчиком, головним героєм своєї книжки. Він вчиться і йому важко. Перед ним стіна й він не може її здолати. А ще, Війчик не знає чи на нього чекають інші вітри. Сумнівається, що він їм потрібний. Бо, зрештою, Таємна рада могла й не помітити його відсутності.

Мені важливо було дати цьому персонажеві час. Ту самотність, яка розкриє його. А ще тишу, в якій ми починаємо чути власні думки й бажання. І він зміг. Так само як і я. Ми змогли.

Закінчивши редагування, я надіслала текст Олені Рибці, провідній редакторці видавництва Vivat. Вона відповіла дуже швидко: "Текст цікавий, але наразі в нас щільний видавничий план на наступний рік".

Пізніше я відправила “Вітри” на конкурс "Напишіть про мене книжку", який проводило видавництво «Фонтан казок». На цьому конкурсі  отримала перші 5/5 із відгуком: “Ох яка класна казка! Не прочитала — проковтнула!”.  Отримавши цей відгук - я заплакала. В туалеті свого інженерного офісу. Спираючись головою в зачинені двері. Бо в ту мить для мене відчинилися нові, дуже бажані двері.

За умовами конкурсу видавництво "Фонтан казок" мало б видати рукопис, тож я видихнула й почала чекати. Та вітри невловимі, тож і мої надовго не затрималися в мною запланованому для них майбутньому. Видавництво припинило свою діяльність і вони знову були вільними. Ну це я себе так тішила. Насправді ж вони знову не мали зрозумілого майбутнього.

Я знову й знову відправляла їх у видавництва. Мені відписували схвальними відгуками, але в друк не брали. Тож я ще раз написала Олені Рибці у Vivat і нарешті отримала довгоочікувану відповідь: "Так, класний текст. Давайте його нарешті видамо!". Так вітри повернулися туди, де їх змогли приборкати й таки втримати під обкладинкою. Ілюстрації Євгена Харука настільки доповнили текст, що й годі уявити кращого поєднання. Я дуже тішуся, що тепер їх читають. Діти грають у “Таємну раду” й випробовують нові ролі: перетворюються й змінюються.

Бачите бешкетний вітер? І я бачу. Чудово, що ми всі тепер його бачимо!

 Читайте також: На війні ґартуються таланти: шлях від медика до письменника

Підтримати проект

Замовити книжку

Саша Войцехівська

Письменниця

author photo
poster