Між двома зимами: незабутньою і ще не пережитою

06.01.2024

Хто сподівається на канонічну рецензію, той розчарується. Мені хочеться написати про нову книжку Сергія Демчука (видавництво «Темпора», 2023) з позицій людини, що теж перебула знакову зиму у столиці, можливо, навіть десь перетнулася на Майдані з його товариством чи й з ним теж.

Роман, якщо позичити термін у музикознавців, - контрапунктний, тобто сполучає одночасно кілька мелодійних ліній: основну – любовну, з допоміжними – побутовою, «виробничою» (хоча газета – не виробництво, але ж виробляє певний продукт), соціальною і творчою. Творча роздвоюється на власне творчу та творче спілкування у межах спільних зацікавлень, що було властиве «квартирникам» та зустрічам у відомій книгарні. Окрім усього, ще звучить мелодійна лінія оповідача, що чи не найчастіше цитує Ернеста Гемінгвея –тому й така назва ремінісцентна, із заміною кількох компонентів.

Почнемо з оповідача, якому, певно, пощастило з рисами самого автора. Він пише, а хто пише – той хоче бути прочитаним чи хоча б почутим. Навіть під вино, навіть тими, що цінують лише своє (чи ж нема таких авторів?) Герой працює в газеті, щоб платити за скромне житло, не розкошувати, але й не бідувати. В його уяві зароджуються сюжети – не вигадані, а вихоплені з життя. І так, як сюжет, він вихоплює собі жінку, побачивши її зблизька уперше. Взаємини непрості, гіркуваті, коли йдеться про усвідомлене українство, і солодкі тілесно. Молоді, хто ж би їм заборонив?!

Оповідач ретельно стежить за переходами від однієї пори року до іншої, навіть наголошує, коли відбувається те, що його зачепило, здивувало чи потішило, і читач відчуває посилення напруженості з наближенням зими: непевність в редакції, нервозність у вчинках другорядних персонажів, нестійка погода…

І все це в місті, де збирає поетів «Купідон», де віє з Дніпра свіжий вітер, де під дощем зеленіють Лаврські схили, де їздять метро й трамваї… і де можна добре порибалити! Ніде правди діти – автор відає все про риб і риболовлю…

Якщо знаєте з виду Демчука, ви таким же уявлятимете головного героя – журналіста (Демчук-журналіст) і письменника-початківця (Демчук на час тієї зими й справді був початківцем), закоханого чоловіка, що любить жінку і ревнуючи, і недовіряючи, і сподіваючись на її прихильність, і маючи острах втратити.

Нещодавно одна моя віртуальна знайома заперечила тезу, що книжка може бути художнім документом, який засвідчує факти й події: літературні твори – то суцільна вигадка… Так от, Сергій Демчук не вигадує, а відтворює Київ узимку 2013-14 рр. , деталізуючи бачене по-графічному, не зловживаючи художніми засобами – і в цьому його майстерність оповідача, який відсовує другорядне, щоб не затьмарити найважливіше.

«Вже сутеніло, коли я вийшов з метро на Майдані й побачив достобіса народу. Хтось біг до Європейської площі, а хтось повертався звідти, кашляючи й протираючи очі. Зустрів одного знайомого художника. Він теж біг до Європейської. З наплічника в нього стирчав держак від лопати. Схоже, обрізаний, бо невеликий. Дарма він його вкоротив, подумав я. Держаки були вже в багатьох майданівців. Я рушив услід за художником, і чим ближче підходив до стадіону «Динамо», тим більше дерло горло. Кожен вибух шумової гранати, навіть якщо вона розірвалася не під ногами, а за десять-двадцять метрів, відчувався усім тілом, ніби хтось уліпив тобі ляпаса. Скрізь – люди, на автобусах, на пагорбах, на фасадах будівель. І скрізь у тумані й мороці майоріли жовто-сині кольори. В гущавині то пожвавлювалася, то затихала колотнеча. Раптом почали лунати багатоголосі вигуки «Україна понад усе!» - ніби на стадіоні йде матч і чутно речівки футбольних фанатів. Тут у натовпі з’явилася колона бійців у формі й касках. Вони йшли по троє й кричали «Україна понад усе!» Це виглядало доволі загрозливо й переконливо. Колона вклинилася між вевешниками й народом. Солдати, мабуть, не сподівалися на появу організованої сили й почали відступати…»

Так, в художньому тексті прийнятний і репортажний стиль, якщо він не порушує гармонії письма… Не порушує, бо це те, що бачить і фіксує погляд людини-газетяра. Не порушують гармонії й згадки про літературні твори та особливі події на літературному обрії, а імена поетів та прозаїків (і відомого видавця) додають ненав’язливої документальності, хоча, не забуваймо, йдеться про твір сучасної прози. Автор має право на все, лишень би не схибив!

Нова книжка видавництва «Темпора» явиться нам цієї зими – теж небезпечної, непривітної, неспівчутливої. Проте її тривалість обмежена природою, що заклала в наше буття безсумнівність весни, літа й осені. І все ж та зима залишиться з нами назавжди, бо в ній – юність нинішніх вояків, молодість теперішніх авторитетних діячів, зрілість тих людей, які обрали ідею української незалежності.