онлайн-журнал про книги та літературу
Світлана Кострикіна – письменниця з Києва. За освітою – журналістка, працювала сценаристкою й редакторкою телешоу “Майстри тату”, “Все буде добре”, “Я соромлюсь свого тіла”. Авторка сценарію детективного серіалу “Реальна містика” та інших, співавторка англомовного путівника “Awesome Kyiv”. У 2024 році у видавництві “Віхола” вийшов її дебютний роман у жанрі виробничого нуару “Мертва жива вода”. Наразі живе у Вільнюсі, викладає креативне письмо та пише на тему культури для литовських медіа.
З усіх письменницьких порад мені найбільше подобається ця: “Напиши таку книгу, яку мріяла б прочитати сама”. Мені завжди було цікаво прочитати роман в сетингу реаліті-шоу – сфері, де я пропрацювала майже вісім років. Хотілося поспостерігати за героями, що так само живуть у цьому ексцентричному, пафосному, цинічному, контрастному світі, де високі рейтинги є індульгенцією, а секунда ефіру може по-справжньому змінити життя людини. Проте таких книг я не зустрічала. Підозрюю, тому що в тих, хто працює в реаліті, нема часу ще й займатись письменництвом. У мене точно не було.
Тоді вільного часу вистачало хіба що на коротку прозу та на тексти для англомовного путівника Києвом. Бачити своє прізвище в книзі, відповідати на питання читачів на презентації, дарувати книгу друзям і родичам було приємно. Але чогось бракувало: це була не моя історія.
У 2018-му через тотальне вигоряння я полишила посаду випускової редакторки популярного медичного реаліті і стала сценаристкою містичного детективного серіалу. Після попередньої роботи, яка була скоріше нескінченним кризовим менеджментом, необхідність вигадувати по 2-3 закінчені детективні історії на тиждень мені здалась креативним раєм. Створювати світи і бачити, як вони оживають завдяки роботі знімальної групи – хіба це не чиста магія? Я почувалась на сьомому небі, коли бачила, як дбайливо постановниця розклеює стікери на ноутбуці героїні (бо я описала її в сценарії як “забудькувату”), чи коли актори питали, як краще зіграти ту чи іншу сцену, чи коли бачила результат на екрані – нехай втілений і в рамках скромного бюджету, але втілений у життя!
Але це все ще не була моя історія. Жорсткий формат диктував умови, креативне щастя перетворювалось на конвеєр сюжетів, правки керівництва іноді суперечили одна одній, і щоб вносити їх без емоцій – доводилось вкладати менше емоцій і в самі сценарії. Щоб остаточно не перегоріти знову, я почала писати книгу. Перші чернетки були фентезійні (я тоді дуже надихалась Сюзанною Кларк), але пізніше прийшло усвідомлення: це має бути нуар. Точніше, виробничий нуар: велике місто, бездушна корпорація, похмурі вулиці, темні бари, атмосфера безвиході, моральні дилеми, фатальна жінка й морально неоднозначний головний герой. Коли я це усвідомила, пазл склався вмить – треба було лише встигати записувати. Мене надихала ідея розповісти про світ реаліті, водночас обігруючи тропи цього жанру. І заодне – усі кліше, що приїлися мені за роки написання детективів.
У класичному нуарі, досить маскулінному жанрі, головний герой зазвичай морально неоднозначний чоловік, який страждає від психологічних проблем, не може розібратись із особистим життям та багато п’є. Я очікувала, що жінку в такій ролі сприйматимуть гірше, але моя Майя мала бути саме такою, схожою на мене в минулому і на багатьох моїх колишніх коліжанок: адже виснажлива робота не лишала часу й енергії на нормальні стосунки, і виходом часто ставали залежності – і від чоловіків, і від алкоголю (навіть якщо це наче невинні пару келихів просекко чи пива після зйомки), і від власне роботи. Нуарну “фатальну жінку” я теж залишила – Риту, зниклу напарницю Майї, її Тінь (за Юнговою теорією архетипів), якою Майя захоплюється і водночас терпіти не може. Натомість “фатальних чоловіків” у книзі нема, це звичайні чоловіки зі своїми проблемами, мріями та хобі (від музики й випічки до карт таро).
До речі, магія в романі – окрема сюжетна лінія. Як міленіалці, мені хотілося водночас передати еклектичність вірувань мого покоління, де гороскопи сусідують із йогою, а карти таро – зі службою по неділях, і мою власну ніжну любов до всього фантастичного й чарівного. Тож містичне в “Мертвій живій воді” з одного боку не таке вже й містичне (страшні окультисти точно не будуть зазомбованими сектантами з класичних трилерів), а з іншого навпаки: читачі, що знаються на історії алхімії та західної магічної традиції в цілому точно отримують масу додаткового задоволення від метафоричного розчинення і згущення.
Ну і який нуар без розслідування? Пошук Майєю зниклої безвісти Рити є рушієм сюжету, але точно не головною сюжетною лінією. Цей пошук навіть закінчується розчаруванням, як і має бути в нуарі, розчаруванням і для Майї, і для читача, обігруванням ще одного розповсюдженого літературного кліше. Чому так? Бо менше за все мені хотілося написати “просто детектив”, яких колись штампувала по три на тиждень. А найбільше – передати світовідчуття своє і Майї. Цитуючи одну з героїнь роману, “працювати в реаліті – це перекроювати реальність, перетворюючи її на шоу. Іноді реальність відповідає тобі тим самим”.
Зізнаюсь, працюючи над романом, я боялась, що ця досить нішева історія не буде цікавою нікому, окрім мене. Але дуже допомогли близькі. Спочатку книгу в процесі написання читала моя подруга Марина (вона веде літературний подкаст “Районна бібліотека”, і наші розмови дуже надихали мене не закидувати письмо), потім – сестра і друзі, які читали книгу на закритому патреоні. Їхня фінансова і неоціненна моральна підтримка дали змогу закінчити рукопис, коли через повномасштабне вторгнення рф усі мої робочі проєкти були заморожені на невизначений термін. Здається, вони вірили в перспективу видання книги більше за мене: у моїх планах було підготувати пакет для розсилки видавництвам і паралельно шукати фінансування для самвидаву. Але зайнятись цим я не встигла – знайома скинула посилання на оупен колл від “Віхоли”, я відправила ще сирий рукопис туди, і вже кілька тижнів потому обговорювала майбутню публікацію.
Письменницька порада, яку я ніколи не чула, але яку неодмінно відтепер передаватиму студентам – “Найважче починається після виходу книги”. Твоя історія перестає належати тобі, її сприймають настільки по-різному, що деякі інтерпретації змушують лежати без сну і думати “ну як так?”, її оцінюють то різко позитивно, то різко негативно, і ти ніяк на це не можеш вплинути. І це важко. Що допомогло мені – постійно питати себе, чому я взагалі вирішила писати цю історію? І відповідати собі: щоб, як героїня “До маяка” Вірджинії Вульф, втілити своє бачення. Бо коли це вдається – це і є головна нагорода.
