Фрагмент з книги Юлії Лаби «Усі персонажі вигадані. Або ні»

Ліна завжди жила за чужими правилами: її нудна рутина похвилинно розписана нареченим, який прагне перетворити кохану на зразкову домогосподарку і матір майбутніх дітей. Тож не дивно, коли доля підкидає Ліні шанс усе змінити, вона ризикує — і з головою пірнає у невідомість: яхтовий тур, нові знайомства, дрібка інтриг і привабливий капітан, зустріч з яким перевертає життя догори дриґом.
І все складається ідеально, аж доки минуле не нагадує про себе незагоєними ранами, що змушують Ліну остаточно обрати: пристрасний короткочасний роман чи справжні стосунки? І головне: чи варте кохання того, щоб зректися заради нього найважливішого — самої себе?

Роман «Усі персонажі вигадані. Або ні», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, розповідає про боротьбу з тиском оточення, сміливість виборювати власне щастя і любов. В першу чергу — любов до себе.

— Я вже наїлася, — сказала я й закинула до рота шматок хліба, яким вимакувала варення з тарілки.

— Та й чим ти ся наїла? Лижком варення?

— Таф-ф ш флібом! — виправдовувалася я з набитим ротом.

— Тобі тра всьо з хлібом їсти! Вихудла, шо но коліна стирчат. І опусти ноги. Бо скоро на стіл вилізеш.

Старенька метнула ганчіркою по коліну, що стирчало над столом.

— Ба, я не худа! — обурилася я, сховавши усмішку в долоні, а ноги під столом. — Нормальна.

Від печі й досі гнало жаром. Відчуття, наче сидиш у хамамі, та мені подобалося.

— Нормальна ти була, як була маленька, — хитала головою бабуня і тремтячими руками накладала в тарілку вже п’яту ложку варення. — Личко румняненьке, рученята як ниточком перевʼязані. А литочки такі пухкенькі, що повзунки тріщали.

— То я колобком була, — засміялася я. — Ба, не накладай стільки, бо зацвите!

— Файна була дитина, виплекана, — бабуся проігнорувала мої слова і додала ще кілька ложок варення. — Бо я про тебе дбала. А тепер шо?

Вона взяла в оберемок ще теплу хлібину й відрізала добрячий окраєць. Цей хрускіт, запах випічки і вигляд бабусиного обличчя викликали найдобріші дитячі спогади. Я не хотіла псувати момент.

— Ба, давай не будемо.                                                                                

— Я не буду. І ти не будь! Плюнь і розітри.

— Та я плюнула, — зітхнула я. — Але це все не так просто.

Мені й досі не вірилося, що я це зробила. Я — та, хто дочитує книжки до кінця, навіть якщо вони мені не подобаються. Та, кого беруть дрижаки, коли у дурнуватій американській комедії дівчина тікає з-під вінця. І тепер я зробила практично те саме. Не знаю, як би я з цим впоралася без Рії. Подруга не просто підтримувала мене, вона взяла на себе багато ударів. Коли мама не могла додзвонитися до мене, то телефонувала їй. Не знаю, про що вони говорили, та після кількох розмов із Рією мама припинила набридати їй. Хоча стала час від часу підсилати сестру. Еля — єдина людина в нашій сім’ї, яка розуміла значення словосполучення «особисті кордони». Вона не надокучала дзвінками, лиш писала повідомлення та питала, чи зі мною все гаразд.

— Не просто, — бурмотіла бабуня. — А жити з ним було просто?

— Ні. Але... Мені його шкода.

— А срав пес бабі в подолок! От є люди недальокі, а ти вопше за два кроки. Він тобі в очі плює, а ти кажеш, шо дощ йде. Себе жалій!

 Я зітхнула і продовжила їсти мовчки. Легше воду ситом черпати, ніж з бабунею сперечатися.

— Я тобі такво скажу, — почала бабуня тихенько, хоч нас ніхто не міг почути, крім старого пса Сірка, що розкинувся на підлозі й трохи скидався на пошарпану ганчірку. — Коло твого діда я розцвіла, як та ружа. Ото видно було, шо добрий чулувік.

Я промовчала.

У домі мого дитинства пахло хлібом. І я любила в нім усе. Звуки й тишу. Тепло, що йшло з печі, й ранкові приморозки, що білили траву. Бабуня, спершись ліктем на стіл, спостерігала, як я відламую шматочки хрумкої скоринки свіжого хліба, й годувала мене не менш свіжими сільськими новинами: хто вмер, хто женився, в кого корова отелилася.

— Тра їсти, дитинко, — лагідно мовила старенька, коли я вкотре спробувала відкласти окраєць. — Шоб була трошки пишніша, як Евелінка.

Бабуня ставила сестру в приклад, відколи мені стукнуло п’ятнадцять. До того часу ми були більш-менш однаковими за статурою, хоч сестра й старша на півтора року. Та в підлітковому віці я різко схудла, а сестра навпаки — підросла та округлилася.

— Ба, я ж уже не виросту.

— Та не виростеш, бо ти сі вдала до мене, як твоя мама. Але хоць би трохи тіла набрала. А шо там наша Еля, ти з нейом була?

— Та нє.

— А чо? Ти їй ніц не казала?

— Казала, але в неї своїх гризот вистачає. То в Христі соплі, то в Ані кашель, — збрехала я.

Я вирішила не казати бабуні про спроби Евеліни поговорити зі мною відверто. А сестрі не зізнавалася, що уникаю її, бо мені соромно. Щоразу, як я робила спроби піти від Дена, вона підтримувала мене, а я поверталася до нього. І я ще не була певна, чи цього разу буде інакше.

— Ага-ага, з дітьми, то воно все так, — закивала старенька, витираючи підборіддя кінчиком простенької білої хустини.

Цю хустку я подарувала їй кілька років тому. До цього часу вона носила винятково чорну. Від того самого дня, як не стало діда. Хоча я мала підозру, що білу хустку бабуся надівала лише заради мене і тільки в день мого приїзду.

— А шо там Рієчка? — не вгавала бабця. — Як ви там тулитеся в одній квартірі?

— У неї велика квартира, ще більша, як в Евеліни.

 — Шо, штири кімнати має? — здивувалася вона.

— Нє, теж три, але за площею більша.

— Ага-ага, — бабця знов закивала. — Тож вона той хітектор, та й, певно, видали таку. А ти не хтіла хітектором бути, а так бись і свій кутик мала.

— Бабусь, зараз нікому квартир не видають. Вона купила.

— Ная? Та то ж купа грошій! — жахнулася бабуня, склавши долоні.

— Їй батьки купили. Тато — хірург, має свою клініку, і мама медик. Вона не з такої сім’ї, вона з багатої, — хихикнула я.

— Та ж так, та ж так. Чуєш, — бабуня нахилилася ближче і знову заговорила так, ніби вся хата набита шпигунами, — в баби Ганки ген уже кіля місяців жилудок болит, може, ти сі добалакаєш, шоб її той врач подивився?

Притлумивши смішок, я запхнула до рота ще шматок хліба з варенням і ковтнула залишки прохолодного чаю.

— Ба, він пластичний хірург.

— Та й шо?

— Він не по жилудках.

— Ага-ага, — кивнула бабуня і пошаркала капцями до газової плитки. — Зара я ше чаю загрію.

Видаючи старечі звуки, вона начерпала з відра води в старий алюмінієвий чайник і запалила вогонь.

— Я тобі на завтра наладжу ше слоїчок варення. Більше не дам, бо тіко єден лишивси. І бухоня хліба возьмеш собі. Може, ше Евеліні возьми, як будеш мала як.

— Ба, я нині поїду.

— Чим? — бабуня нахмурилася. — Автобуса ниньки нема, то ж неділя.

— Мене Рія забере машиною.

Бабуся так втішилася, що я поїду автомобілем, що стала бігати по хаті, як та молодуха, і збирати всім передачки. Побачивши три пакунки, я запротестувала, та аргумент, що в Рії машина не вантажна, геть на неї не подіяв. Стареньку взяв такий азарт, що вже було не спинити. А я сьорбала чай і тишком раділа, що обидва брати живуть у Польщі, бо пакунків було б на два більше.

— А може, ше Соломійці возьмеш бухонятко? Шо там вона? Ти за неї ніц не казала.

Соломія була моєю другою найліпшою подругою. Із Солею та Рією ми дружили ще з університету, але Солька на другому курсі почала жити зі своїм хлопцем Владом, а на останньому курсі вони одружилися. Тож з нею я бачилася рідше.

— Усе добре, часом заходить у гості.

— А Лесик? — спитала бабуся, і я заперечно мотнула головою.

— А з ним я давно не перетиналася, — на цих словах мене боляче кольнули докори сумління.

— Я так би хтіла, шоб ви знов до мене всі приїхали, — бідкалася бабуся. — Ви хоч хату перевертаєте, але я вами так сі тішу.

 Колись я й справді часто запрошувала в село всіх своїх друзів. Ми влаштовували посиденьки перед вогнищем і знищували запаси бабуниної вишнівки. Та потім я зустріла Дена. І за спільний рік жодного разу не вмовила його поїхати в село, бо, на його думку, тут «нема що робити».

— А може, ви з Рійов би ше на ніч лишилисі? — запитала бабуся з благанням у мутних сіро-зелених очах.

— Ба, я буду приїжджати, але ж мені працювати треба, а тут інтернету нема.

— То не навідувала, бо Денис не хтів, то тепер через ті ваші тернети.

Підтримати проект