Досвід совєтської облоги. Фрагмент з книги «Мені п’ятнадцять років, і я не хочу помирати» Крістін Арноті

Дні тяглися дуже повільно. Мені снилися жахливі сни; у них я боролася з привидами. Країна моїх мрій кудись зникла. Сон більше не заспокоював мене, а вів у химерні місця, де панували лихо, жах, нещастя.

Пішта часто зникав на кілька днів, проте завжди повертався — усміхнений, немов той, кого смерть не могла зловити, перетворити на свою здобич.

Після неспокійної ночі, виснажені, зморені, ми всі чекали світанку, немов полегшення. Вибухи лунали один за одним, послідовно та безперервно. Щоразу, коли будинок зазнавав прямого влучання, земля під ногами здригалася, наче у ній оселилася якась пекельна сила.

Пішта розбудив нас о пів на сьому і повідомив, що цієї ночі німці підірвали всі мости через Дунай. Ми ніяк не могли цього усвідомити й дивилися на нього оторопіло, недовірливо. Вирішили самі у цьому впевнитися і побачити підірвані мости на власні очі.

Піднімалися високими сходами один за одним, утворюючи дивну процесію. Нікому й на думку не спадало, що поруч з нами може впасти снаряд і розірвати нас на шматки. Звістка про зруйновані мости переважила страх. Байдужість була б для нас жахливішою, ніж усе інше.

Ми дивилися на мости з квартири полковника. Пішта не дозволив виходити у двір, бо з іншого берега совєтські снайпери стріляли у всіх, хто рухався. Причаївшись за залишками стін, ми дивилися на Дунай крізь віконні прорізи. Потрощені мости і справді лежали у каламутній воді. Я з жахом дивилася на зруйнований Ланцюговий міст, яким безліч разів проходила з батьком. Ми зустрічалися в кав’ярні біля мосту, а потім ішли на прогулянку. Мій любий Ланцюговий мосте, що ці варвари зробили з тобою

Трохи далі лежав у ріці зруйнований Єлизаветин міст, що сполучав Буду з Пештом; загортаючись у вранішній туман, він ніби ховав своє понівечене тіло від людських очей. Легка граційна арка мого улюбленого моста уявлялася мені чудовою мелодією, серпантином, кинутим чиєюсь пустотливою рукою понад рікою. Могутня ріка, чиї води носили колись прудкі прогулянкові кораблики, вкривалася тепер бурунами, наштовхуючись на погнуте залізяччя, утворювала запаморочливі вихори, викидала у безсилій люті на береги великі брили криги.

Зовсім близько вибухнула бомба, що вивела нас із заціпеніння. Ми швидко повернулися до підвалу. Я затрималася на мить, озирнувшись, щоби востаннє поглянути на мости, що лежали, немов великі непоховані трупи.

По обіді ми знову пішли по воду, але не принесли її: повернулися з порожніми відрами. З крана на вулиці Кошо не витекло жодної краплі води. Мене страшенно мучила спрага.

* * *

Уже другий день живемо без води. З останньої половинки склянки та решток сухого молока Ілуш зварила немовляті ріденьку кашку. Дитя так ослабло, що вже не могло сидіти; цілими днями лише безсило лежало, не підводячи голови, та жалісно стогнало.

Близько полудня у підвалі почувся різкий крик. Я побігла подивитися, хто кричав і чому. Кричала, жестикулюючи, вдова банкіра, що сиділа на ліжку в комбінації:

— Подивіться-но, що я знайшла! Вошу! Це вже просто жахливо, що ми не маємо можливості помитися!

Вона показує всім охочим на шматку старої газети мляву вошу. Обступаємо її, роздивляємось комаху. Подія ця набрала такої ваги, що на якийсь час про спрагу всі забули.

Надворі знову справжнє пекло. Від ранку сім разів влучили у наш будинок. Не втомлюємося дякувати Богу за міцні склепінчасті підвали майже столітньої будівлі: що з нами було б, якби ми жили в сучасному будинку з картонними стінами?! Навіть тут, на глибині, що дорівнює поверху, земля під нашими ногами тремтить безперестанку; у нас таке відчуття, що землею всього Будапешта пропущений електричний струм, і ми ступаємо по дротах під високою напругою.

Останнім часом мені подобається сидіти на краю ліжка, підігнувши під себе ноги. Щоразу, коли доводиться робити кілька кроків по землі, здригаюсь від страшного дрижання.

Відтоді, як немає води, консьєрж з дружиною більше не з’являються серед нас. Бо навіщо? Все необхідне для життя у них є. Кілька наших бачили, як вони заносили бочечку, — найвірогідніше, з вином. Усамітнилися в своєму підвалі, щоб не ділитися ні з ким харчами. Сьогодні вдень консьєрж усе ж таки з’явився: хитаючись, він ніс у двір туалетне відро. Виглядав іще блідішим і меншим, ніж раніше. Опустивши голову, він йшов так невпевнено, що двічі розливав з відра. Проте ніхто не наважився зробити йому зауваження: всі знали, що він — комуніст, тож неодмінно помститься, якщо хтось зробить йому зауваження, після окупації совєтами.

Більше про книгу

Підтримати проект