Ігор Антонюк «Русалки»

Вона народилася на кінець першої чверті минулого століття, а розповідала про це більше два десятка років назад. У моєму дитинстві: коли телевізор показував ще чорно-білі картинки, часто виключали світло, але прапор вже висів синьо-жовтий.

Хоча русалок бачила не зовсім вона. Це її мама про це повідала, яка побувала ще на похоронах Юзефа Пілсудського. Про Пілсудського у нас не зовсім полюбляють говорити, більше про Петлюру. Хоча мені завжди подобалося слухати оповіді про них обох. Але не пригадую, щоб про них мені вперше казала бабця. А хто тоді?

Її звали Стефанія. Дівоче прізвище було Наринська, а потім Збірак. І лиш по чоловікові, моєму прадіду, ми знаємо її, як Ситник. Було розказувала: наче при Польщі спочатку дівчат записували по маминій фамілії, а хлопців по татовій, але потім все знову звели до патріархату. Наринська-Збірак-Ситник, от така плутанина. Для мене — просто Бабця.

Русалок тримали у дерев’яних бочках і показували за гроші. Кілька дрібних геллерів. Хоча в родині Наринських-Збірак вони водилися не так часто.

Бабця скінчила вісім місяців першого класу і була неписьменна. Не відала жодної букви. Не змогла прочитати ні єдиного слова. Хоча часто жартувала:

— Дайте мені вагон грошей і я до останньої копійки все перерахую!

Ледь у шістнадцять її вивези в Німеччину, а через три роки вернули назад. Іноді хвалилася, що її сватали до одного з синів господаря у яких працювала. Але мені досі невідомо чи хтось з них повернувся додому живим.

Спочатку про русалок вона переповідала своїм дітям. Діти не дуже в те вірили, а внуки уже не хотіли слухати. З правнуками їй більше поталанило. Напевно, хоча б з одним.

Бабця стиха гомоніла зимовими вечорами про «Голодовку 1946», батька, якого висушила війна і про здохлого колгоспного коня, якого вивезли в кар’єр і облили кислотою. Люди тижнями вимочували конячу шкіру, довго-довго варили, а потім жадібно їли всю зиму. Її батько вмер тою зимою, не діждавши марця[2].

Вона повідала, що найліпше було за німців. Гірше за поляків та отих других совітів. На останньому місці у неї були наші – українські власті.

— Чого, бабцю? — дивувався я.

— Бо тоґди у мене ноги не були, як коновки[3] і пальці на руках не викрутило у всі сторони від роботи, — жалілася старенька.

Лиш зараз я розумію її мудрі слова. Справа не у владі, а у молодості.

Вона літала на кукурузянику[4]. Їздила на мотоциклі та на конях. А за останні роки – спираючись на дві палки, ледь виходила на двір.

Двічі отримувала дойч-марки[5]. Дуже ними тішилася, але більше пакунками з Америки. Вона показувала на вицвілих світлинах наших родичів-мільйонерів Папірняків за океану. Вони, здається, мали свою паперову фабрику. Так казала бабця.

— А зараз? — перепитував я.

— Нема нікого! Старі повмирали, а молоді вже не пишут, — сумно примовляла вона.

— І адрес десь їхній згубився.

Тоді бабця діставали зі своєї скрині ще квітчасті американські хустини, розглядала їх, але ніколи не вдягала. Берегла на похорон. А я не запитувався на чий?

Я десь рік не приїздив додому. Обіцяв, що буду нарешті на Великдень.

Тоді це був останній курс історичного. Хоча не скажу, що я сильно рвався до науки. Де там вчитися, як скінчився Майдан, а Крим поглинули сусіди та не вдавилися. У новинах говорили про Схід. Луганський аеропот, АТО та сепаратистів. А всього за тиждень до Пасхи, на Вербну неділю, бабці не стало.

Тепер я розумію, що мені нікому розповідати про русалок. Справжніх чи вигаданих. Мені самому доведеться про них писати. Уже як десять років.