онлайн-журнал про книги та літературу
Ще одну сторінку, 2025. 304 с.
«Вчора одержав від неї листа. Як чудово!
Один маленький шматок паперу приніс так багато»
Є книжки, які повертають не лише тексти – вони повертають тіні. Голоси. Моменти, коли слово ще могло бути порятунком або вироком. «Листи з Криму» Бориса Тенети – саме така книжка. Її неможливо читати байдуже: вона дихає добою, яку намагалися стерти з пам’яті, – і проривається до нас, як особисте одкровення, як лист із передчуттям.
Збірка «Листи з Криму» об’єднує тексти кількох важливих циклів: новели «Маріяка», «Мусема», «Голод» і титульні «Листи з Криму»; алегоричну повість «Гармонія і свинушник»; і вибрані історії з добірок 30-х років «Десята секунда», «Ненависть», «Будні». Разом вони складають своєрідну мозаїку світовідчуття автора – письменника, для якого література була не ремеслом, а способом залишатися живим та дихати на повні груди.
На перший погляд – це реалістичні («Листи з Криму» тяжіють до лірико-імпресіоніської прози) тексти з настроєм доби. Але варто лише вдивитися глибше – й виразно проступає тривожна внутрішня напруга. За, здавалося б, соціальними сюжетами проступає тонка психологія «усвідомленням втраченого»: поривання до гармонії в часі розпаду, інтимне в лірико-імпресіоністичних новелах, іронічне й саркастичне – в пізнішій соцреалістичній прозі.
Кримські новели Тенети – як листи, що пахнуть морем, осіннім листям і щемом. У «Листах з Криму» – жарт і сльоза, дотеп і самотність, приховані в іронічному голосі Івана, що пише другові з півдня. Тут сміх переростає в тугу, а пейзаж – у стан душі. Герої вирвані з буденності й кинуті в простір свободи, що, зрештою, виявляється пасткою спогадів. Вони говорять, сперечаються, кохають, спостерігають за морем – а читач ловить кожне слово, мов подих, мов відлуння серпневого вітру.
«Ми відпочивали за Карасаном. Була прекрасна, ясна ніч. Море світилося якимось чудним світлом, шелестіло й ліниво ніжилося коло самих ніг» (новела «Листи з Криму)
У «Мусемі» й «Маріяці» любов постає як привид, як марево, як правда, що приходить надто пізно. Там – не сюжет, а мить, що обпалює. У «Голоді» – розщеплена свідомість, притлумлена тілесність, перші кроки в бік темряви, що вже обволікає світ. Ці новели не стільки читаються, як відчуваються шкірою – крізь мінливе світло, солоний присмак губ і раптову тишу, яка настає після сміху.
У другий період своєї творчості (1928–1935) – це вже інший Тенета. Він змінює маску, але не голос. Усе більше звучить надломлена інтонація: світ не змінився, а тільки став жорстокішим, цинічнішим, більш відчуженим. Але навіть у цій прозі лишається його головне – тривога за людину, яка не вписується в шаблони. Новели «Ненависть», «Десята секунда», «Ковалі», «Люди», «Місто», «Будні» позначені спробами адаптуватися до вимог доби – писати «на злобу дня», вписати себе у соцреалістичний контекст.
Проте за зовнішнім каркасом соцреалізму легко вгадати автора, який все ще перебуває в пошуку – між психологічною глибиною та спрощеною фабулою, між особистим болем і суспільним кліше. У «Ненависті» звучить не пафос класової боротьби, а трагічне усвідомлення її безглуздя: рідні брати між ворожими таборами, червоний командир гине від рук своїх. Ця новела – радше розпачливий погляд на розірване суспільство, ніж ідеологічна проповідь.
«Вони качаються по траві, вгризаються один одному зубами в тіло. Вартові, спустивши рушниці, не знають, що робити. Пробують розбороняти їх, та вони, як скажені собаки, крутяться, виють і підстрибують» (новела «Ненависть»)
У «Ковалях» та «Десятій секунді» Тенета пробує писати про героїзм трудового й бойового люду – але щораз виходить або скиглій експресіонізм, або невпевнена стилізація під революційний романтизм. У новелі про ковалів смерть приходить випадково, як безглузде завершення невиписаного повстання, а герої, хоч і оспівані, здаються беззахисними й приреченими.
Схожий накип безвиході – у «Буднях» і «Людях», де побут постає не як велич праці, а як втома, розлад, психологічна розщепленість. Соцреалістичні мотиви у Тенети не набувають переконливості: сюжетна прямолінійність і ідеологічна заангажованість руйнують цілісність його художнього голосу. Тож попри кількісну присутність таких текстів, соціалістичний реалізм у прозі Тенети – не стиль, а вимушений епізод, вторинний і пошуковий.
«Гармонія і свинушник» – повість, де алегорія межує з абсурдом, а внутрішнє світло героя гасне під тиском колективної реальності. Тут немає чітких меж між особистим і суспільним: моральна самотність героїв вростає в історичну безвихідь. Катерина – не просто героїня, вона – людина, що відчайдушно шукає сенс, шанси на гармонію, але щоразу стикається з болотом – буквально і метафорично. Її внутрішня боротьба з «свинушником» – образом духовного гниття суспільства – перетворюється на боротьбу приречену.
Повість написана в тональності світоглядного зламу: інтелігенти, які вчора ще вірили у зміни, сьогодні вже не можуть порозумітися навіть між собою. Минуле ідеалізоване, майбутнє ворожо блищить холодом, а теперішнє – як травма, що не минає. Тенета тут не просто критикує чи змальовує добу – він створює її філософську модель. Попри суспільний запит на прості ідеологічні відповіді, повість говорить про складні речі: ерозію ідеалів, руйнацію емоцій, знецінення почуттів, абсурд влади над тілом і душею.
«Життя – це точка з тисячами ниток у всі боки, таке різноманітне, таке хороше. І досадно було тільки одно, що прожити можна тільки по одній ниточці. Яку не візьми, а все по одній... Ну, чому не можна жити хоч два рази. І почувається великий сум за життям незнаним і недосяжним, чужим життям». (повість «Гармонія і свинушник»)
Тема кохання – від аборту до втрати – проговорена без табу, з гідною для свого часу відвертістю. Його психологізм – це і діагноз, і опір. Попри те, що автор зберігає вірність соціальній тематиці, головним його матеріалом залишається людина, її страх, протест, поразка. «Гармонія і свинушник» – повість, де символіка не прикрашає реальність, а розкриває її нутрощі.
І ще один момент: ця книжка повертає не лише тексти, а й ім’я. Борис Тенета, члена «Ланки»–МАРСу, один із найменш відомих голосів Розстріляного Відродження, десятиліттями залишався «не зручним» для історії. Його твори – то не маніфести. Це визнання. Щире, вразливе, гірке.
Тому так важливо, що ці тексти – майже століття викреслені з літературного обігу, забуті, ніби поховані під попелом – знову звучать. Вони ніби самі прориваються крізь мовчанку, долають час, аби нарешті бути почутими.
Читати Тенету – це як доторкнутися до аркуша, що пройшов крізь полум’я. Відчути жар – і не обпектися. Усвідомити, як голос однієї людини може вмістити крик цілої епохи. І зрозуміти: ми досі живемо в її тіні.
