онлайн-журнал про книги та літературу
Ще одну сторінку, 2025. 288 с.
«Тепер неправда з панами в світлиці і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу»
Є тексти, які промовляють із глибини родинної пам’яті – не гаслами, не ідеями, а побутом, мовою, тілесністю буття. Їхня сила – не в сюжетах, а в тривожному знанні того, що минає. «Люборацькі» Анатоля Свидницького– саме такий роман. Не про події, а про сліди. Не про катастрофу, а про повільне вивітрювання всього свого – через навчання, мову, владу, побут.
На перший погляд – родинна хроніка: з батьком-священником, із сином, що йде вчитися, із дочками, яких виховують у суворому порядку. Але дуже швидко стає зрозуміло: сюжет тут – лише тінь. Головне – не в історії, а в текстурі. Свидницький не веде читача за руку, не дбає про логіку викладу.
Його проза – це ріка зі зникаючим руслом: то детальні описи, то бурсацький жаргон, то сільська архітектура, то глум над учителями й попами. Але саме в цій строкатій мозаїці – правда часу. Так не пишуть про вигадане. Так пишуть про те, що зникає з пам’яті. Так пишуть про те, що автор переживає особисто
«Бо що вже воно за життя, коли своє слово треба ховати, наче гріх?..»
«Люборацькі» – роман про тиха окупацію, про колонізацію через школу і мову. Освіта, яка мала б виводити на світло, стає інструментом денаціоналізації. Антось, син отця Люборацького, мусить у бурсі говорити не «по-наськи», бо інакше отримає «ноту». Донька Мася починає ідентифікувати себе полькою. Інша – гине від рук свого чоловіка, московського попа, а останню чекають стіни монастиря. Тут немає місця для нейтральності: вихід за межі родини автоматично означає втрату себе. І – ніколи не на користь.
Цей твір не просто говорить про розпад роду – він артикулює, як розпадається народ. Ціла країна. Як родова пам’ять, що ще пам’ятає шляхетську гідність, козачу відвагу, губиться в поколіннях, де важливіше – влаштуватися, пристосуватися, вижити. Люборацькі – це Україна в мініатюрі, з усією її історичною травмою.
«То вже не наші діти, то вже інші люди…»
Свидницький вражає далекоглядністю. Його роман – не лише документ епохи, підкріплений багато етнографічним матеріалом, а ще й несподівано феміністичний. Він точно підмічає, як у мові закладена меншовартість: «Як жінка, то вже не “люди”». І ця фраза лунає не як епізод, а як діагноз – культурі, що відмовляється бачити жінку за повноцінну людину. Як жінка, одна за одною, гине у патріархальному суспільстві, нав’язаним стереотипам та нелюдській системі.
А ще цей роман – про Україну, розірвану, але цілісну в глибині. Свидницький, який сам був родом із Правобережжя, але жив і творив на Лівобережжі, проголошує єдність – не політичну, а внутрішню, родову, мовну, культурну. Його Україна – зшита з уламків, зі слів, з дрібних побутових деталей, що в сукупності творять цілу націю.
«Лівобіцька і Правобіцька Україна – то все один край, одні люди й одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жадної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької»
«Люборацькі» – це роман, який не вибачає забуття. Він не просить уваги – він вимагає пам’яті. Бо кожен епізод, кожен анекдот чи жарт бурсаків, кожна примовка – це спроба втримати у слові те, що зникає зі світу.
Чи варто читати «Люборацькі» сьогодні? Не просто варто – необхідно. Бо цей текст показує не гучні поразки, а щоденне зникнення. І вчить розпізнавати в цьому – трагедію. Бо смерть тут – не подія. Подія – це життя, якого більше нема.
«…А ми й досі не почули себе. Не зберегли, не впізнали, не вберегли...»
