«У МАРЕві»: як ідея стає книжкою

Я ніколи не мріяла про письменницьку діяльність. Просто одного дня написала книгу.
У голові не вкладалося, що людина, яка не має нічого спільного з літературою, окрім добірки, на якій виросла — про езотерику, містику, міфи та горор — може створити щось.

Ідея проросла крізь терни тривожності, які я плекала в собі ще з дитинства. Іноді так хочеться тиші в голові, що єдиний вихід — викласти все на папір. Так і народжується письмо. Ти створюєш новий світ — уявний, безпечний, твій. І водночас — сповнений несподіваних поворотів, але контрольований тобою.

«Ми — творці, необмежений простір фантазії», — звучало всередині, коли думки, що здавались хаосом, лягали на папір і складалися, немов пазли. Пазли, які завжди були цілісною картиною — просто не вдавалося побачити це відразу.

Для мене це було, як збирати кубик-рубик наосліп. Потік думок не зупинявся. Тиша приходила тільки уві сні. З мене лилося чорнило — темне, трагічне, моторошне.

Кожен вірш був новим знайомством із собою. Образ хорошої, оптимістичної дівчинки, що жив у моїй голові, розсипався. Я побачила: меж не існує. Ми самі собі вигадуємо ярлики, образи, схеми. Визначаємо, ким бути. Але всередині — більше.

Відкрився простір натхнення. Все, що я бачила, чула, відчувала — проходило крізь мене і перетворювалось у енергію потоку. Слова спліталися у сюжет, вигаданий, але глибоко реальний.

Щоденник ставав усе більшим, його вага — масштабнішою. Це були не просто думки. Це був вже роман.

На завершальному етапі стало зрозуміло, що було джерелом.

Тривожність.

Тривожність. Не ворог. Голос.

Ми самі собі вороги. Ми стримуємо себе, зв’язуємо, закопуємо, поки нотка тривожності не прорветься. Вона не приходить нізвідки. Це наш внутрішній голос, якого ми душили. І ось він пробивається крізь навіяні переконання з чіткою готовністю говорити.

Слухай себе.

Не доводь себе до стану виснаження, де лишаються сльози, суперечки, біль. Прийми.

Я прийняла все — реальність, себе — і дозволила цьому бути. Як відбувається письмо – досі незрозуміло. Мабуть, це боротьба розуму й душі — і тому так багато суперечностей у моїй творчості. А може, вони об’єднуються в єдине і несуть важливу ідею.

Та я знаю точно: відстань між ідеєю і книгою — це тільки крок. Раз, два — і понеслося!

Я — самозванка, яка не відвідувала жодних курсів із письменницької майстерності. Турист за професією. Просто людина, яка обожнює життя і на сто відсотків впевнена: голос може нести цінну ідею не з чужого досвіду, фільмів і книг, а зсередини. Там, де росте зернятко правди.

«Багатогранність світу у спільній реальності для всіх. Цок-цок — годинниковий рейв. Час іде по-різному. Миті стають сумбурними, і життя проходить у хаосі думок та ілюзій. Нитки реальності сплітаються і зав’язуються у вузли. Ми йдемо по них, розплутуючи своє призначення. Нескорені — ані перед світом, ані перед вигаданим образом себе. Безліч душ — загублених, ув’язнених, обманутих постатями всесвітніх змов.

Що залишається? Обірвати тенета, що сковують, чи обірвати нитку життя? Ми — горді відчайдухи. Немає часу, немає реальності. Є лише створений вимір — фікція для похрещених обранців Землі. У землі й будемо. Чи вознесемось із попелом на небо?

Наші долі переплелися у вузол, що не розв’язати. Ми — тіні, об’єднані у поневоленні»

Замовити книгу

Підтримати проект