Дебютанти. Розмова з Юліаною Нестерович

«Дебютанти» — серія розмов з авторами і авторками, які тільки починають свій творчий шлях, чиї дебютні книги нещодавно вийшли або ж незабаром вийдуть в українських видавництвах. Наша мета — підтримати нові голоси сучасної української літератури.

Юліана Нестерович народилася в містечку Гусятин на Тернопільщині. Перші поетичні твори виходили в газетах «Вісник Надзбруччя», «Вільне життя», «Журавлик», «Розкажіть онуку», в альманахах «Проба пера – 2», «Подільська толока».

У 2020 році видала поетичну збірку «Цукерки з кавою». Стала одним із переможців ІІ Всеукраїнського конкурсу патріотичних творів імені Олени Теліги та Олега Ольжича (2 місце).

У 2022 році її роман «Казка про Червоного Змія» здобув спецвідзнаку Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» від КНУ ім. Т. Шевченка за найкращий патріотичний твір, а у 2024 році вийшов окремою книжкою у видавництві «НК Богдан».

Юліано, щирі вітання з дебютним романом. Дякую, що погодилися на розмову. Розкажіть детальніше, як складався ваш письменницький шлях. З біографічної довідки бачимо, що писати ви почали досить рано.

Дякую вам. Так, писати я почала рано під впливом моєї мами. Вона, як і я, філолог за освітою, також займається літературною творчістю. У дитинстві разом з друзями я відвідувала гурток «Юнкор», керівником якого була моя мама. Там я вчилася писати поетичні і прозові твори. В дитинстві писала найчастіше вірші. 

У підлітковому віці дізналася про конкурс «Коронація слова». Тоді я захотіла написати великий прозовий твір і взяти участь у цьому конкурсі. Перемогти в ньому було моєю дитячою мрією. Вона частково здійснилася, адже в 2022 році я здобула спецвідзнаку в «Коронації слова» за найкращий патріотичний твір.

А от з оповіданнями в мене не складалося. Мені дуже складно бути лаконічною в прозовій творчості, тому відчуваю себе більш комфортно у великих жанрах.

Скільки часу ви працювали над романом «Казка про Червоного Змія»? Коли ви зрозуміли, що вона нарешті завершена? Які ваші відчуття після останньої поставленої крапки?

Зараз мені важко пригадати, скільки часу я працювала над твором. Відносно недовго, близько пів року. Я писала з перервами, бо не поділяю думку, що писати треба щодня. Принаймні зі мною це не працює. Я пишу тоді, коли маю натхнення. Знаю: якщо писатиму без натхнення, то пізніше доведеться переписувати.

Я зрозуміла, що твір закінчений тоді, коли дописала останній розділ. Звісно, потім ще перечитувала, редагувала. Але правки були несуттєвими. Коли я сідала писати твір, то вже точно знала, якою буде композиція, як розвиватимуться сюжетні лінії, хто мої персонажі. Тому не мала потреби багато працювати над уже готовим твором. 

Після останньої крапки не було якихось особливих відчуттів. Мабуть, полегшення, як після закінчення тривалої роботи. Ейфорію я відчуваю, коли з’являється ідея нового твору, коли починаю над ним працювати. Потім уже ні. Також відчула шалену радість, коли отримала позитивну відповідь від видавництва щодо виходу книжки у світ.

Чи користувалися ви додатково науковою літературою, щоб краще зрозуміти історичну добу?

Так, звичайно. Мій роман не є історичним твором у його класичному розумінні, бо я роблю акцент не на історичній події чи діяльності окремої відомої людини, а на стосунках звичайних людей. Серед них теж є герої, але їхні імена не відомі загалу. Попри це, я прочитала низку праць з історії, а також мемуарну літературу, щоб краще зрозуміти епоху, у яку відбуваються події твору. 

Одразу спадають на думку такі праці: «Нарис історії ОУН» П. Мірчука, «Визвольна боротьба ОУН й УПА» І. Патриляка, «Україна. Історія з грифом «секретно»» В. В’ятровича, енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні», 3-томник «Повстанська боротьба у розповідях учасників та очевидців» (автори-упорядники Є. Луньо, П. Луньо, Л. Дуда).

А як ваші рідні згадують про добу «Червоного Змія»? Чи доводилося вам чути від ваших дідусів/бабусь чути розповіді про ці часи?

Якраз завдяки розповідям мого дідуся і з’явився роман. Річ у тому, що мене завжди більше цікавили події, які вже відбулися, я з дитинства хотіла писати про минуле. Не думала, що мені це вдасться, адже погано уявляла, який раніше у людей був побут, як складалися їхні стосунки. Після смерті бабусі ми з дідусем дуже зблизилися. Він чимало розповідав мені про своє дитинство. Багато з почутого мене вразило.

Наприклад, те, що навіть у шістдесятих роках минулого століття колгоспники в селах голодували. А нам розповідають історії про ковбасу за два рублі. Мій дід ковбасу їв раз на рік. І то домашню, а не магазинну. В магазині її просто не було. Але, попри все, дідусь згадував багато веселих епізодів з дитинства. Він розповідав, як діти колись дружили, гралися, навчалися, які пригоди трапилися з ним і його товаришами. 

Крім того, дідусь згадував історії, які сам чув від батьків і старших сусідів. Якось він показав мені в книжці про наше родове село Коцюбинці фотографії двох молодих хлопців. То були наші односельчани, воїни Української повстанської армії, Іван і Григорій Дмитріви. Загинули в бою з енкаведистами. Дід розповів, що ці хлопці були двоюрідними братами, жили на сусідній вулиці, походили із заможної родини, навчалися в Чернівецькому університеті. 

Раніше я про них нічого не чула, а вони ж були справжніми героями, та ще й жили в моєму рідному селі, ходили по тих стежках, по яких ходжу тепер я. У братів могло би бути блискуче майбутнє, якби не та сувора дійсність, з якою вони зіткнулися і з якою боролися. Скільки такого цвіту нашої нації винищили вороги!

З того часу я почала цікавитися історією українського визвольного руху. У моєму романі переплелися дві сюжетні лінії: прототипом головного персонажа однієї з них став мій дідусь у дитинстві, а інша пов’язана з боротьбою Української повстанської армії.

Часто читачі у відгуках на книгу повідомляють, що прототипами персонажів вашого роману є реальні люди. Так, в учителеві Григорію Романовичу вгадується дисидент Григорій Куделя. Кого б ви ще хотіли згадати?

Майже всі мої персонажі, за незначними винятками, мають прототипів. З відомих постатей, крім Григорія Куделі, можу ще виокремити воїна УПА з Тернопільщини Ілька Оберишина, який провів у підпіллі близько сорока років. Він став прототипом Михайла Демчука. Історія його життя і боротьби надихнула мене на створення однієї з головних сюжетних ліній роману. 

Прототипами багатьох інших персонажів стали мої родичі, сусіди, односельчани. Зазначу тільки, що роман не є біографічним. У ньому багато художньої вигадки, переосмислення. Третя частина роману написана від імені хлопчика Юрка, прототипом якого є мій дідусь. Майже всі події цієї частини трапилися з членами моєї родини насправді.

Чому ви обрали для назви роману саме «Казку»? І які саме казки ви читали в дитинстві? Яка ваша улюблена і чому?

Назва твору багатозначна. У прямому значенні – це назва казки, яку написали персонажі твору. У переносному – алюзія на радянський режим і російську агресію проти України, у символічному – проведення паралелей між особливостями жанру казки і реалістичним відтворенням дійсності. Крім того, дуже хотілося б, щоб у майбутньому, після нашої перемоги, нащадки сприймали події, описані у творі, і ту трагічну реальність, яку ми проживаємо зараз, як щось таке, що більше ніколи не може стати реальністю.

Спочатку я сумнівалася щодо доцільності назви. Багато хто думав, що це справді казка. Була навіть готова змінити назву, якщо видавництво запропонує. Але такої пропозиції не було, тому залишила, як є. До того ж, мені дуже пощастило з художником, який створив обкладинку, Олегом Кіналем. Він зумів передати з її допомогою всі основні сенси, які я вкладала і у твір, і в назву.

У дитинстві я любила казки про принцес. Особливо мені подобалася «Золотоволоска», бо я завжди мріяла мати довге красиве волосся. Також дуже любила казково-фентезійну повість «Чарівник країни Оз» Л. Ф. Баума. Мене захоплювали незвичайні пригоди Дороті і сила духу цієї дівчинки. У старшому віці неодноразово перечитувала цю книжку і щоразу відкривала в ній нові, недитячі сенси. Думаю, багатьом дорослим теж варто її перечитати замість різних мотиваційних книжок. «Чарівник країни Оз» – найперше про віру в себе. 

Ваша книга недавно побувала на Франкфуртському книжковому ярмарку. А на яких подіях ви були учасницею? Що найбільше вам запам’яталося?

Я мала кілька презентацій своєї книжки: у книгарні «Є» в Тернополі, в моєму рідному містечку Гусятин, у бібліотеках. Цього року вперше брала участь у Львівському книжковому форумі, де в рамках презентації спільно з Наталією Мельник, авторкою роману «Жага свободи», обговорювали особливості висвітлення теми УПА в художніх творах. Дуже приємно, що є можливість долучитися до таких подій. 

Найбільше запам’ятовуються цікаві зустрічі й знайомства. Під час презентації книжки на Львівському книжковому форумі одна з присутніх дівчат запитала мене, з якого села я родом. З’ясувалося, що ми землячки. Наші з нею села розташовані зовсім неподалік одне від одного.

Чудове відчуття – зустріти за дві сотні кілометрів від дому свою землячку. І взагалі, я не люблю, коли мене позиціонують як тернопільську письменницю. Завжди виправляю модераторів, що я з Гусятина, а моє родове село – Коцюбинці.

Ким захоплюєтеся з українських чи зарубіжних авторів, які працюють у жанрі історичного роману? Кого можете виокремити? 

З українських письменників-класиків – це Богдан Лепкий, Роман Іваничук, Зінаїда Тулуб, із сучасних українських письменників – Володимир Лис, Василь Шкляр, Андрій Кокотюха (хоча останній письменник – різножанровий автор; найбільше мені імпонують його історичні романи і ретродетективи). 

Щодо зарубіжної класики на історичну тематику, то, підозрюю, що не буду оригінальна в уподобаннях: улюбленими є Вальтер Скотт, Фрідріх Шиллер, Віктор Гюго. Сучасну зарубіжну літературу я читаю спорадично і, в основному, – трилери. З тих авторів, які використовують історичне тло у творчості, мені імпонує Сара Джіо, хоча її не можна назвати авторкою саме історичних романів.

Розкажіть свою історію співпраці з видавництвом? Що порадити молодим авторам, які прагнуть видати свою дебютну книгу?

Одразу після написання твору я надіслала рукопис на «Коронацію слова – 2022». Щоправда, результати з’явились аж у 2023 році через повномасштабну війну. Того ж 2023 року тернопільське видавництво «Богдан» оголосило конкурс рукописів, переможці якого мали можливість видати свою книжку. Я надіслала твір і туди. Майже одночасно дізналася про те, що рукопис здобув спецвідзнаку в «Коронації слова», і про те, що видавництво з-поміж інших обрало й мій роман для подальшої співпраці. Тому мені пощастило знайти видавця доволі швидко.

Молодим авторам дам банальну, але насправді дуже важливу пораду: не опускати рук через відмови видавництв. Недавно прочитала в одній фейсбук-групі коментар жінки, яка стверджувала, що більше не надсилатиме свій твір жодному видавництву, бо один раз спробувала й отримала відмову. Один раз – це ні про що. До «Казки…» я писала й інші твори. Моя мама теж пише. Ми надсилали рукописи в десятки видавництв. Зазвичай відповіді просто не було. І, повірте, це ще непоганий варіант. Пам’ятаю, в одному листі мене взагалі образили. 

Треба розуміти, що книговидання – це бізнес. У вас може бути дуже хороший твір, але видавець банально боятиметься ризикувати з початківцем. Або йому не підійде ваш вік, стать, життєві погляди, освіта тощо. І таке буває. Знаю видавців, які не хочуть співпрацювати з дуже молодими авторами або авторами старшого віку. Причин для відмови саме вам може бути безліч. Але це зовсім не означає, що ви нездара. 

А ще я раджу надсилати свої рукописи на конкурси – це працює. Перевірено мною. Навіть, якщо організатори конкурсу не займаються подальшою долею твору, достукатися до видавництва стане значно легше, якщо у вас будуть нагороди.

Юліано, а над чим ви працюєте зараз? Поділіться трішки подробицями, якщо можете?

Працюю в такому ж жанрі, як і «Казка про Червоного Змія». Це історія родини на тлі епохи. Відчуваю, що ще маю що сказати. А якою буде доля майбутнього твору – покаже час.

Замовити книгу

Підтримати проект