Гельвецій сьогодні

1

Клод Адріан Гельвецій (1715–1771) був старшим сучасником Григорія Сковороди, народившись на сім років раніше. Батько Гельвеція служив лейб-медиком Марії Ліщинської, дружини Людовіка ХV, що їй доводилося терпіти численних коханок свого чоловіка-гульвіси, зокрема і знамениту маркізу де Помпадур. Марія була дочкою польського короля Станіслава Лещинського, з яким свого часу листувався Іван Мазепа, і, очевидно, з рідного дому винесла любов до хорових концертів, котрі щотижня почали виконуватися у Версалі. Попри різницю у походженні та соціальному становищі, і Гельвецій, і Сковорода мали нагоду зблизька спостерігати за щоденним життям імператорського двору, обидва вчились в школах єзуїтського типу («Могилянка» і Ліцей Людовіка Великого), обидва починали як поети, обидва критикували офіційну церкву і зазнали переслідувань. Однак достатньо розгорнути magnum opus Гельвеція «Про людину, її розумові здібності та її виховання», щоб переконатися, наскільки відрізняється бароковий стиль викладу діалогів Сковороди, переповнених цитатами зі Святого Письма, від секуляризованого розмислу французького просвітника. Писання Сковороди мало чим нагадують легку і розкуту атмосферу паризьких салонів. Утім, читаючи «Сповідь» Руссо чи Вольтерового «Кандіда», переконуєшся, що український Сократ був не менш, а той більш освічений, ніж їхні уславлені французькі автори, а його мандрівний спосіб життя виглядав цілком зрозумілим і прийнятним на той час і в Західній Європі.

Походження, середовище і рід занять спонукали Гельвеція радше до раціонального способу мислення, ясності викладу, наукового методу. Його предки по батьковій лінії походили зі Швейцарії. Прадід, дід, батько були відомими лікарями. Прадід Йоганн Фрідріх Швейцер лікував принца Оранського, писав книги з медицини, захоплювався алхімією. Дід Адріан Гельвецій, придворний лікар, запровадив іпекакуану як лікувальний засіб проти отруєнь і бронхіту. Батько, Жан-Клод Гельвецій, обрав для сина стезю фінансиста і випросив для нього у королеви посаду генерального відкупника податків. Дружина, у дівоцтві де Лінвіль, пережила чоловіка майже на тридцять років, тримала відомий салон, завсідниками якого були французькі енциклопедисти, Наполеон Бонапарт, Бенджамін Франклін і … два десятки ангорських кішок.

2

Ісая Берлін атестував автора книги «Про розум» як фундатора авторитаризму і «ворога свободи», однак насправді зі спогадів сучасників вимальовується образ шляхетного чоловіка, благодійника і мецената, прямодушного шукача правди, котрий довірливо поставився до псевдопросвітницьких заяв Катерини ІІ чи Фрідріха ІІ. Прусський монарх радив філософові частіше прислухатися до свого серця. Авжеж, «чарівний характер» Гельвеція пом’якшував дошкульність його розуму.

Український читач має змогу ознайомитися з поглядами Гельвеція завдяки перекладові Валер’яна Підмогильного книги «Про людину, її розумові здібності та її виховання» (1932 р.), перекладові, що, здається, передував першому російськомовному виданню цієї книги 1938 р. Перекладаючи фразу Гельвеція про те, «що жаден друг істини не пропонував пожертвувати благоденством теперішнього покоління задля благоденства майбутнього», Підмогильний міг пригадати приречено-скорботні віршовані рядки свого друга Євгена Плужника: «Благословен єси, часе мій! // О, жорстокий! І весь в крові! // Це нічого, що я мов гній – // Під посіви твої нові!» Такого роду жертва, на думку Гельвеція, суперечила б самому духові істини, духові людяності, що прагне щастя, а отже, громадського блага, не для окремих осіб (хоч би й прийдешніх поколінь коштом теперішніх). «Я не хочу, – пише Гельвецій, – щоб плач безталанного затримував похід володаря до громадського добра, але хочу, щоб, ідучи, він витирав сльози горя, щоб у нього, чулого до жалю, тільки любов до батьківщини переважала любов до громадянина».

3

У книжці «Про людину…» сучасного читача можуть здивувати численні сторінки, відведені на критику церкви, у випадку з Гельвецієм – переважно католицької. Адже нині у багатьох людей саме слово «духовність» асоціюється з церквою, а «відродження духовності» незрідка уявляється як збільшення кількості храмів. Натомість французький філософ, попри декларації духовенства, бачив у діяльності церкви лише боротьбу за владу і власний добробут. Він слушно спостеріг, що «церква – це тигр. Коли її скуто ланцюгом закону про терпимість, вона лагідна, а коли той ланцюг рветься, знову стає, як і раніше, люта». Опонуючи ілюзорним очікуванням моралістів, мислитель стверджував: «релігія – не чеснота. Жадне вірування і навіть жаден спекулятивний принцип не мають здебільшого ніякого впливу на поведінку і чесність людини». Утім, Гельвецій був деїстом і щодо релігії зберігав скептичний нейтралітет. Можна навіть сказати, що йому йшлося не стільки про церкву, скільки про ідеологію як таку. Суспільство без ідеології – це культ добробуту.

Іншим важливим ідейним супротивником автор трактату «Про людину…» обрав Жан-Жака Руссо. Майже вся п’ята частина його книги – це полеміка з Руссо. Адже той обстоював вроджені чесноти, а все лихо приписував згубному впливові цивілізації. Йшлося про ідею, що радикально суперечила уявленням Гельвеція про освіту і виховання. Гельвецій ловив колегу на суперечностях, не схвалював прихильність до парадоксів, вбачаючи в цьому намагання вразити публіку всупереч безкорисливому пошуку істини. А тим часом суперечності й парадокси були наслідком глибшого бачення проблеми. «Його спостереження майже завжди вірні, а принципи його майже завжди хибні й тривіальні», – читаємо про автора «Еміля». Дивовижно, але те саме можна сказати тепер і про Гельвеція.

Одна з його найбільш революційних ідей полягала в тому, що розум – це винятково результат виховання. Розум – це здатність до порівняння і комбінування вражень, «син спостереження», а за інтересом до комбінування стоять соціальні чинники вигоди і прагнення слави. Навіть власну книгу він пише згідно з методом, розробленим на основі цього принципу. Численні примітки містить майже кожна сторінка, а до кожної частини ще додано примітки до приміток, так що доповнення складають левову частку книжки. У Гельвеція приміток, зносок, коментарів до власних висловлювань більше, ніж в Оксани Забужко. Це реалізація власного методу: більше спостережливості – більше розуму. Однак після відкриття генів і утвердження психоаналізу стало зрозумілим, що людський мозок і людина загалом – не tabula rasa, а явище складніше, ніж вважали доти. І все ж численні спостереження Гельвеція, його блискучі афоризми з приводу окремих життєвих ситуацій чи тенденцій і досі здаються слушними.  

4

Заведено вважати, що Гельвецій-мислитель вплинув на Джона Стюарта Мілля, Джеремі Бентама, Карла Маркса та інших. Як правило, це матеріалісти, позитивісти, утилітаристи. Однак певні паралелі можна простежити і з представником «філософії життя» Фрідріхом Ніцше. Наприклад, ідея Ніцше про те, що саме християнство посіяло зерна декадансу в Європі суголосна в цьому відношенні з думкою Гельвеція про церкву як головного ворога громадського добра, адже вона гасить пристрасті, а «хотіти знищити пристрасті в людей – це є хотіти знищити в них дію». Людина без пристрастей – те саме, що й без характеру. Розум спрямовується могутнім інтересом до слави, багатства, влади. Там, де «громадянин байдужий до слави, країна неродюча на генії та відкриття», а отже, вироджується. «Доброта людська – то діло законів», «пороки стримує загата кари й зневаги». Автор «Генеалогії моралі» погодився б із тим, що совість, тобто «гризота – починається там, де кінчається безкарність».

«Майже неможливо завжди бути водночас справедливим і могутнім»

Прагнення влади – вершинний вияв тих-таки земних, занадто земних пристрастей, а насамперед самолюбства, що його Гельвецій вважав осердям людини, тому «бажання влади бере свій початок у любові до втіхи». Навіть любов до інших – завжди і всюди лише наслідок себелюбства. Приязнь і людяність суть невіддільні (частина/ознака) від любові до багатства і влади, тому що заради досягнення мети людина з корисливих міркувань мусить єднатись з іншою людиною. Однак ці базові тези у Гельвеція і Ніцше провадять до різних наслідків. Французький мислитель вважав, що любов до влади мусить служити суспільному інтересові, бо відокремлення приватного інтересу від загального свідчить про зіпсуття звичаїв. На думку ж мислителя німецького, воля до влади і любов до дальнього слугує звільненню людини, її духовному росту, утвердженню надлюдського на противагу занадто людському.

У назві книжки «Про людину…» одним з ключових слів є «виховання». Напевне, з усіх педагогів-класиків найближчим Гельвецію за духом буде Антон Макаренко. Більшість сучасних батьків педагогічні принципи цього французького просвітника не схвалять. Бо жорсткому громадському вихованню, громадському авторитетові вихователя, колективному впливу він надавав більшого значення, ніж домашнім тепличним умовам. І тут, знову ж таки, його слушні спостереження спрощуються надто прямолінійними висновками. Найкращі вихователі, на думку французького філософа, потреба і доконечність, а отже, не так школа, як вулиця, звичаї і форма врядування. Тому

«коли я <…> хочу виробити в моєму синові соціяльні прикмети, я дам йому товаришів приблизно однакової сили й віку, полишу на них самих турботу про взаємне виховання, а вчитель наглядав би за ними тільки для того, щоб споміряти жорстокість їхніх кар»

Вплив повсякденного середовища вельми дієвий, але чи завжди благотворний? Невдовзі після смерті Гельвеція у 80-х рр. ХVIII ст. відбувається дія повісті Антонія Погорельського, внука останнього українського гетьмана, «Чорна курка, або Підземні жителі». У повісті відтворено жахливу казармову атмосферу пансіону для дітей дворян, школи того ж таки типу, що вважав найкращою просвічений француз. Проте хіба не актуальними й досі є зауваження Гельвеція про те, що матері більше переймаються позовами, адвокатами, поділом майна, облаштуванням кар’єри і комфортом своїх дітей, аніж цікавляться їхнім внутрішнім світом; про те, що заклики до удосконалення методів викладання будуть малоефективними, доки суспільний авторитет учителя і його зарплатня залишатимуться мізерно низькими? А ось цей пасаж щоразу хочеться цитувати, коли чуєш любителів виголошувати гасла на шкоду реальним справам:

«Ось я з дитинства навіяв своєму синові любов до батьківщини, змусив його пов’язати своє щастя з виконанням доброчесних учинків, тобто вчинків, корисних для більшости, – та коли цей син, вийшовши в світ, бачить, що патріоти нидіють у зневазі, злиднях та погнобленні, коли він дізнається, що доброчесних людей, ненависних вельможам і багачам, заплямовано в місті, геть прогнано від двору, тобто від джерела ласки, почестей і багатств, які, безперечно, становлять собою реальні добра, – то можна закладати сто проти одного, що мій син убачатиме в мені лише безглуздого балакуна, суворого фанатика, що він мене зневажатиме, що його зневага до мене впаде і на мої засади, і що він віддасться всім порокам, яким сприяють форма врядування і звичаї його краян». Важко не погодитись з тим, що «у всякій країні, де чеснота потужному гидка, намагатися творити чесних громадян – річ марна й безумна»

Однак вихователям споконвіку й переважно випадає саме така утопічна роль.

5

З ХVІІІ ст. звичаї людей, по суті, мало змінились. І цитатами з Гельвеція це легко проілюструвати. Тому не дивно, що на сторінках книги ХVІІІ ст. можна натрапити на коментар до поточних подій у нашій країні: «Два народи живуть по-сусідськи, перебувають, під певними поглядами, в обопільній залежності; вони змушені, отже, укласти між собою угоди й створити народнє право. Чи шанують вони його? Так, поки обопільно бояться одне одного, поки між ними існує певна рівновага сил. Порушено цю рівновагу – дужча нація безсовісно ламає ці угоди. Вона робиться несправедливою, бо може такою бути безкарно».

Підтримати проект