онлайн-журнал про книги та літературу
«Дебютанти» — серія розмов з авторами і авторками, які тільки починають свій творчий шлях, чиї дебютні книги нещодавно вийшли або ж незабаром вийдуть в українських видавництвах. Наша мета — підтримати нові голоси сучасної української літератури.
«Мені самій здається, що я – не сторітелерка, а сторірітелерка – переказувачка чужих історій. Адже я нічого не вигадую, усе беру з життя. Мої твори дуже автобіографічні та реалістичні. А магія в них для того, щоб вселити юному читачеві віру в те, що і в буднях буває щось казкове»
Інна Данилюк – літературознавиця та літредакторка, рецензентка та авторка двох книг – «Пірнути в Київське море» (Видавництво Старого Лева) і «Чарівні Дракони острова Ґозо» (Дитяче арт-видавництво «Чорні вівці»). Більш того, повість «Чарівні Дракони острова Ґозо» скоро буде видана і в одному з головних видавництв Республіки Мальта Meadsea Books. Ми поспілкувалися про книжки, творчість та особистий досвід у художніх текстах.
Інно, після прочитання твого «Пірнути в Київське море» мені складно уявити, що це твоя перша книжка. Динамічний, цікавий сюжет, майстерно продумані всі персонажі, трансформація казкового сюжету, багата українська мова. Як тобі це все вдалося? Як ти розпочинаєш свою роботу над рукописом? Наприклад, є ідея. А далі що? Сіла й написала все за одну ніч?
Дякую за ці схвальні слова про мою книжку! Кожнісінький відгук мені дуже важить.
Уявити складно, але так воно і є. Фокус у тому, що художні тексти я пишу змалку, от уже 30 років, а свою першу книжку маю тільки тепер. Тому вона, хоч і дебютна, проте написана не дебютанткою. Як сказав мій дорогий та шановний викладач Анатолій Ткаченко: «Як письменниця Ви, Інно, відбулися ще у 16 років, коли написали свою першу історичну повість «Стрибожа дочка». Тож, як бачите, я — таки не дебютантка у класичному значенні цього слова.
Щодо особливостей моєї роботи над текстами, то пишу я дуже швидко. А от обдумую фабулу — дуже довго. Це найінтимніша частина творчості – обдумування. Я пишу реалізм, в дитліті — магічний реалізм, тому я дуже уважна до світу навколо себе, до усіляких дрібниць, що можуть здаватися не важливими, допитлива. А ще я уважно слухаю історії інших людей. Мені самій здається, що я — не сторітелерка, а сторірітелерка — переказувачка чужих історій. Адже я нічого не вигадую, усе беру з життя. Мої твори дуже автобіографічні та реалістичні. А магія в них для того, щоб вселити юному читачеві віру в те, що і в буднях буває щось казкове. Та й назагал, я сама люблю читати магічний реалізм, особливо — свого земляка, неперевершеного Валерія Шевчука, що, до слова, святкує цьогоріч ювілей, і потребує нашої підтримки.
Тож, спершу мене має щось вразити. На прикладі «Пірнути…» розкажу. От вразила мене історія, яку мені розповів абсолютно незнайомий до того хлопчик, із яким ми зустрілися так само абсолютно випадково на території одного з яхт-клубів Київщини (і скажіть, що магії у буденності нема! Хіба отакі зустрічі — це не магічний реалізм буденності?). У той самий день, коли ми зустрілися, я дуже захотіла написати книжку про нього (так і зробила, власне, бо він став прототипом, навіть село, де цей хлопчик мешкає, — Лебедівка — увійшло в повість).
Проте до кожної історії має бути «ключик» — це я так собі сама називаю: «ключик до історії» — тобто, щось, що посприяє її найвлучнішому переповіданню. І от того «ключика» я шукала три роки. А влітку 2023-го усі пазли склалися й історія написалася наче сама собою. Одним із пазлів став освітній курс Оксани Лущевської «СТОРІ+Я» «Пиши, як Роальд Дал» — я прочитала багато книжок Роальда Дала і мене просто вразила його повість «Відьми» — її я читала в оригіналі — і, читаючи, була захоплена тим, як автор творить лиховісну атмосферу передчуття катастрофи, що буде неминучою. «От воно! Мені треба передчуття катастрофи, поєдинку Добра зі Злом!» — подумала я собі й зрозуміла, що готова сідати за письмо, бо історія у моїй голові уже склалася повністю.
Звісно, працюючи над історіями, я шукаю багато додаткової інформації в інтернеті або в розмовах із людьми. І от шукаючи цікавинки про яхтинг в Україні (бо це база «Пірнути…»), я надибала неймовірну історію яхти «Лелітка», що 30 років тому обійшла довкола світу під українським прапором уперше в історії українського яхтингу. Я дізналася про її капітана, Валерія Петущака, та екіпаж — Наталію Македон. І захотіла зробити нестандартний хід — увести у свій художній текст реальних людей: Валерія та Наталію. Так і зробила.
Словом, я можу довго розказувати про процес написання книжок, але боюся, щоб це не видалося нудним для наших читачів.
Навпаки дуже цікаво слухати. Зокрема і те, як багато в цьому тексті власне тебе і твого досвіду? Наприклад, твоя родинна історія із наручним годинником… І мені, от цікаво про маму хлопчика і її образ у тексті. Щось там є твого? Що з цього ти можеш нам привідкрити, а що хай лишиться загадкою для читачів?
От із наручним годинником, справді, цікаво, адже цю мікроісторію я дописала вже працюючи із літредакторкою «Видавництва Старого Лева». Тобто, коли текст уже давно був затверджений і опрацьований дорогою Мартою Шевченко (редакторкою), мені прийшла ідея дописати епізод про те, звідки, власне, головний герой того годинника взяв. І я розказала історію про найдорожчого годинника зі своєї колекції (а їх я люблю найбільше з усіх аксесуарів) — того, що подарувала мені бабуся. Принагідно розповіла й звідки він узявся у моєї бабусі. Тобто, це цілковито моя родинна історія.
Щодо образу мами головного героя, то жодних загадок там нема: вона цілком списана з мене особисто — до найдрібнішої рисочки. І назагал родина Устима – це моя родина в реальному житті.
На твоїй сторінці в ФБ є відгуки бета-читачів твоїх книжок. Хто ці люди? Ти якось особливо їх підбираєш? Чи маєш свою команду в роботі? Хто ще окрім бета-читачів читає твій рукопис до того, як ти поставиш у ньому крапку й надішлеш до видавництва?
На щастя, під час навчання в університеті, я познайомилася з чудовими літературознавцями та письменниками, чиїй думці про літературу довіряю більше, ніж навіть своїй власній. Тому кожен, от кожнісінький мій рукопис, читає моя подруга, неймовірна письменниця Інна Немирована. Також майже все читають неперевершена Марина Пономаренко (теж моя близька подруга) та Оксана Гундер (блискуча поетка й моя подруга). Віднедавна в мене склалися теплі товариські стосунки із письменницями Уляною Чубою та Олесею Янцелевич, тому дівчата теж змушені читати майже все. Якщо текст пишеться у межах «СТОРІ+Ї», то його читають інші письменниці-учениці та Оксана Лущевська. Сподіваюся, нікого не забула згадати.
Проте хочу зазначити, що мої бета-читачі читають найперший драфт історії, коли вона ще дуже «сира», а потім може ще змінитися до майже невпізнаваності. І два єдині запитання, на які прошу дати мені відповідь: «Чи було цікаво?» та «Чи історія тримається?». Бо коли я занурена в текст, ми з ним наче зростаємося і я боюся, що те, що мені здається логічним або цікавим, насправді таким не є. Тому потребую та прошу професійного погляду.
А стилістику, літературні фігури, мову я цілком здатна подужати самотужки.
Добре. А от у твоєму пості-розповіді про себе — і досвід написання історій для дорослих і дітей, і премії, і профільна освіта, і постійне навчання на літературних курсах, і робота та волонтерство — це все теж тексти. Як ти тримаєш баланс між роботою з текстами й написанням власних? Це взагалі можливо, щоб бути повною сил і не вигоріти? Чи навпаки це і є джерело натхнення?
Дуже травматичне запитання. Бо ні, не можливо лишатися повною сил і ні, не можливо тримати баланс. Відколи я активно взялася саме за редагування чужих текстів, написання книжкових оглядів, рецензій та всього того огрому текстів, які я пишу щодня, я перестала писати свої художні твори. Так, я спромоглася написати підліткове оповідання, що вийде на Різдво у збірці одного з українських видавництв. Проте воно — на кілька сторінок, а от повість наразі я написати, на жаль, не маю часу та змоги.
Бо мені треба цілковите занурення в історію, довгі прогулянки, вичитування в інтернеті та нон-фік книжках цікавинок за темою. Я маю бути відрізана від побутових клопотів та робочих завдань. Виходить, що поєднувати, швидко «перемикатися» не вмію. Тому от хочу невдовзі поставити на паузу всі робочі опції та просто сісти за наступну книжку. Бо найприкріше, що ж ідея вже є!
Тепер ми заінтриговані ідеєю нової книжки. А що для тебе є «якісним текстом»? Коли ти консультуєш майбутніх авторів, або судиш тексти на літконкурсі, то за якими характеристиками визначаєш для себе сильний текст?
Складне запитання, адже у світі гуманітарних наук немає чітких мірок для оцінювання текстів, правда? Їх не зважиш, не виміряєш. Тому покладаюся суто на свій читацький смак, що формувався від моїх 5 років, коли я вперше пішла до бібліотеки у селі Пугачівка Житомирської області. Тобто, я — активна (дуже!) читачка уже понад 30 років. Також закінчила профільну спеціальність ліцею в Житомирі, потім — університету. Тому дозволяю собі вірити, що щось тямлю в хороших текстах.
Чи текст хороший, видно із перших речень, максимум — із кількох сторінок. Найголовніше – це нестандартність мислення автора та його вправність саме як письменника. Так, скажімо, цього річ я була членкинею журі конкурсу «Різдво надій та сподівань», який проводив мій рідний університет. Я в жодному разі не хочу образити інших конкурсантів, бо надіслано було кілька справді потужних текстів, за які я особисто дуже вболівала. Проте твір Миколи Бурмек-Дюрі — це перлина, знахідка, шедевр! І це було очевидно із перших речень, бо щойно починаєш читати справді вартісний твір, ти це відчуваєш. Раціонально пояснити це, певно, теж можна: полічити метафори, виміряти оригінальність порівнянь чи милозвучність тексту. Проте я покладаюся суто на свій смак. Тому, між іншим, буваю різкою: бо мені твір має або подобатися, або ні. І якщо вже ні, то я дуже емоційно сперечаюся із тими, кому так.
У «Чарівних Драконах острова Ґозо» твій досвід міграції. Ти розповідаєш дітям про війну без згадки про неї. Наскільки важливим було для тебе проговорити цю травму? І яких сюжетів чи мовних конструкцій ти свідомо уникаєш у своїх текстах, аби не травмувати читачів?
Головна героїня «Драконів» — дівчинка Юля — це фактично я і є (знову я). Усі її думки та переживання — це мої думки по приїзді в Республіку Мальта 2022 року. Текст був написаний у моє перше літо на острові, тоді спогади про перші тижні повномасштабного вторгнення були ще свіжими, а все нове, із чим я стикалася на острові, карбувалося глибоко у свідомість та отримувало відгук у серці. Тому це вийшла така собі фіксація моїх вражень від життя на екзотичному Середземноморському острові. А вражало мене тут усе: від барвистих традиційних рибальських човнів «луццу» до черепашиних гнізд на одному з головних пляжів країни — Рамла Бей.
Тригерною для мене стала традиція мальтійців запускати феєрверки навіть удень. Мальтійці обожнюють феєрверки, вони тут бахкають щодня! І для мене, людини, що втекла від війни, у перші місяці перебування тут це було нестерпно. Тому сцена із феєрверками є у книжці.
Війна не прописана у «Драконах», проте її вплив на життя Юлі прочитується між рядків, дівчинка мусить проживати цей досвід знову і знову, навіть перебуваючи на мирному чарівному острові.
Мене цікавить тема зображення війни в сучасному дитліті, я уважно слухала думки колег із цього приводу. Дякую Барабуці за серію розмов із сучасниками письменниками «Як говорити з дітьми про війну» та «Як говорити з дітьми про війну та мир». Також ми обговорювали цю тему на заняттях «СТОРІ+Ї» і я для себе вирішила, що наразі писатиму таки про мир або про шляхи проживання жахливого досвіду війни, але не про саму війну та її жорстокість.
Свідомо уникаю слів «смерть», «загинути», «убитий», «мертвий» тощо – навіть якщо вони прослизають у чорновики текстів, редагуючи, я їх замінюю на нейтральніші.
І нарешті іноземне видання. «Чарівні Дракони острова Ґозо» невдовзі вийдуть у видавництві Klabb Kotba Maltin (дочірнє видавництво компанії Midsea Books) мальтійською мовою. Цей успіх це твоя заслуга, видавництва «Чорні вівці», чи спільна? Розкажеш цікавеньке про цю угоду?
О, справді вважаю це успіхом і пишаюся. І, хоч багато всього я зробила особисто, все ж це досягнення – спільне (моє та «ЧВ»), адже якби не було книжки в Україні, її не можна було б перекласти. Якби Христя не взяла в роботу мій рукопис, не було б книжки. Якби «ЧВ» не повірили в потенціал цієї історії, нічого б цього не було. Наголошу, що я — ноунейм автор, і мій видавець таки пішов на ризик, беручи у свій видавничий портфель мій текст. Тому я вважаю, що всі успіхи та поразки «Драконів» — наші спільні.
Також окремо хочу наголосити, що ця книжка — продукт рівнозначної роботи моєї та ілюстраторки Анни Вільчинської, я вважаю нас співавторками (самі гляньте, скільки у книжці ілюстрацій!). До того ж, мій мальтійський видавець, до слова, зацікавився книжкою навіть її не читаючи — його вразили саме ілюстрації!
Якщо ж вести мову про технічні моменти, то розкажу. Особисто я провела дуже багато перемовин, зустрічей, листувань не лише з потенційними видавцями, а й із людьми, що, на мою думку, потенційно могли посприяти початку моїх перемовин із потенційними видавцями! То був ще той квест! Проте одразу зазначу, що Христя Венгринюк та Василь Дроняк дуже підтримували мене на цьому шляху і сприяли укладенню угоди всіма силами.
По-перше, «Чорні Вівці» дали мені цілковиту свободу у підписанні угод на переклад книжки. Тобто, я могла вільно домовлятися із іноземними видавцями на своїх умовах.
По-друге, до того, як підписати угоду із Midsea Books , я з іншим мальтійським видавцем подавалася на програму державного фінансування для перекладу книжки мальтійською (оця організація фінансує: https://ktieb.org.mt/en/malta-book-fund/).
Щоб взяти участь у тому конкурсі, мені потрібно було зібрати чимало паперів, і деякі з них мало надати саме видавництво «Чорні Вівці» (як правовласник на рукопис). І я буду невпинно дякувати панові Василеві Дроняку, що дуже оперативно надавав усі необхідні документи та дозволи. Я почувалася частиною дружної команди, що йде до спільної мети, а не самотнім воїном у полі. Принагідно додам, що команда «Чорних Овець» стала для мене вже ледь не родиною, настільки тепла наша співпраця.
Однак фінансування ми не отримали. І то був великий удар для мене, бо я дуже хотіла видати цю книжку саме в Мальті, адже вона про неї!
Посумувала я кілька днів і вирішила вчинити нестандартно — почати говорити про книжку у мальтійських ЗМІ — щоб про неї вже знали. Надіслала до 30-ти прес-релізів, отримала, здається, 5 відповідей й, відповідно, 5 згадок у пресі, із них — 2 розлогі інтервʼю, 1 з яких вийшло навіть надрукованим на папері у недільному випуску газети (The Times of Malta) — отак «Дракони» потрапили у Times.
І саме ці статті посприяли укладенню моєї угоди із Midsea Books. Для справедливості зазначу, що цей видавець був єдиним із 6-ти, яким я надіслала пропозицію про співпрацю ще восени 2023, який одразу зацікавився видати книжку мальтійською. Проте взимку 2023-2024 сталася якась містична історія із електронними листами (що перестали надходити мені та видавцеві), й наші перемовини обірвалися (то теж було для мене велике потрясіння). Однак, за ще одним магічним збігом обставин, ми знову поновили перемовини, що увінчалися угодою.
І знову спитаю: Ви досі не вірите, що в реальному житті є магія?
Авжеж. Яке ж життя без магії? І наостанок, для того, аби магія життя ставалася частіше, – які книжки або фільми, знакові для тебе, ти можеш порадити авторам, які пишуть чи хочуть писати сильні тексти, і які окремо читачам?
По-перше, закликаю просто йти в бібліотеку й читати ВСЕ того жанру, в якому пишете. Що більше ви начитаєтеся чужого, то майстернішим буде ваше власне.
Далі дам список книжок, до яких повертаюся щоразу, коли сідаю за новий рукопис, а поки що хочу порадити такі курси:
Якщо пишете дитліт, ідіть до Оксани Лущевської на сторінку і візьміть усі відео-уроки, що вже там є — я не знаю, чи хтось в Україні створив щось краще. Нагадаю, що Оксана має академічну літературознавчу освіту, її заняття – дуже ґрунтовні.
Не пропускайте Літосвіту — я особисто досі відвідую їхні лекції й не думаю зупинятися.
Барабука — перегляньте усі доступні відео й слідкуйте за публікаціями на сайті (попередньо прочитавши те, що там уже є).
У мене є кілька блокнотів, у які я записую поради, вправи, лайфхаки щодо письменництва саме як ремесла, набору скілів, які можна прокачати. Ось список книжок, цитати з яких виписані в мене в той блокнот (зауважу, що маю ще цитати без посилання на джерело, бо ж то мій особистий блокнот):
«Шлях митця» Джулії Кемерон — це маст для всіх творчих людей, особливо — для тих, хто у кризі. Але, наголошую, треба не просто читати, а робити вправи!
«Подорож письменника» Крістофер Воґлер
«Скарбничка історій» В. Аренєв (ВСЛ)
«How to write a book» Richard Mc Munn
«Creative writing» Adele Ramet
«Practical Short Story Writing» John Paxton Sheriff
«Writing for children…» Allan Frewin Jones, Lesley Pollinger
Наголошу, що останнім часом я люблю почитати книжки письменників про письменництво як таке, про цей шлях, таку собі «філософію професії», тому мій список невпинно поповнюється.
Замовити книжку «Пірнути в Київське море»
