онлайн-журнал про книги та літературу
Ігор Перенесієнко, письменник
Вперше письменником мені зверзлося стати після того, як в дитинстві я впав з горища дідової хати. Дід та бабця жили на північній околиці Карлівки, куди мене влітку відправляли з більш респектабельного району «Мрія» тієї ж Карлівки. Робити там за великим рахунком було нічого, тож періодично залазив на горище хати відкопувати з сіна довідники з електрифікації ферм, самовчителі по грі на баяні та романи Маріо Варгаса Льйоси — це добро лишилося там від батька та двох його братів. Всі ці скарби затягував до низу, збираючи бібліотеку. Ні, не для того, щоб читати, читати не те щоб любив. Щоб володіти. Одного разу щось пішло не так — драбина відступилася від стіни, і я гепнувся на землю. Зі зламаною ногою єдиною розвагою стало читання. Чомусь досі переконаний, що, перш ніж стати автором, не зле якийсь час побути читачем. За можливості, звісно, починати не з електросхем інкубаторів чи тиради про те, як ґедзь лазить по обличчі матері Петросинії.
Після тих пам’ятних подій минуло чверть століття, але відмежуватись від книг вже не випадало жодної можливості. Я десять років пропрацював у бібліотеці й одного дня рішуче подумав, що, можливо, напевно, якщо все буде добре, зміг би розповісти історію. Довести собі, що зможу. Набиратися хороброщів на такий крок вирішив вже без драбини, тож пішов на річний курс письменницької майстерності «Літосвіти». Лекції, практичні заняття та просто спілкування з іншими графоманами — направду допомогли. Окреме подяка кураторці Світлані Стретович. Після випуску нашого курсу вона одразу звільнилася. Сподіваюся, це не пов’язано з тим, що вона мала читати чернетки «Ich möchte додому».
Отже, більше конкретики. Спершу був синопсис. Дві-три сторінки тексту про те, що я хотів бачити у тексті. Моя суб’єктивна опінія така, що не зайве вже на березі розуміти чим усе закінчиться — фінал, кінцева локація чи хоча б останнє речення. Опісля прописувався план з уже готовими заголовками розділів. Поетапний скелет історії, з якого часом виймав та переставляв місцями ребра.
З розділами робота спершу йшла більш-менш добре — записи в нотатнику телефону та зворотах списаних бібліотечних карток, скріншоти карт, фотографії, лінки та якісь статті, записи телефонних розмов. Потім текст почав здаватися банальним, а мова нарації примітивною. Я почав скиглити, і жалітися кураторці чи можна здати текст пізніше дедлайну. Нащо почув потрібні три літери — ніт. Окрилений я якось добив текст до 75% від необхідних, і здав рукопис.
На порозі 2022 року прийшов лист — «Темпора» погодилася взяти текст в роботу. Я був настільки щасливий, що на два тижні навіть потрапив до лікарні під крапельниці. Але то вже приємні деталі. Направду, робота з текстом лише починалася. Тут щось подібне до написання дисертації — написати її легше, ніж потім захистити. Спершу дописав решту 25% тексту. Про якийсь ритм чи графік не йшлося — фінальні розділи виходили страшно наляпистими. Початок повномасштабного вторгнення, лікарня, думки нащо взагалі ця книжка зараз — все це додавало сумнівів.
Потім відбулися два-три місяці роботи з робота з редакторками — неймовірними Оксаною Думанською та Оленою Вощенко. Думаю якби не вони — нічого б, зрештою, не вийшло. Їхніми зусиллями та стараннями текст остаточно був готовий, і одного ранку, за мить після того, як сирена повітряної тривоги почала бемкатися поміж будинків Подолу яку я чув йдучи до бомбосховища з нашого книгосховища, Артем Скорина написав — «Ich möchte додому» йде в друк.
Зовсім не певен, що Карлівка та її околиці тягнуть на кінгівський Касл-Рок. Але обов’язково спробую написати про неї.
Вдячний за підтримку батькам, друзям, колегам. Напевно теж вдячний, але трішки менше, кільком людиськам, які говорили що ідея з книжкою — марна витрата часу. Завжди вірте в себе. От.
