онлайн-журнал про книги та літературу
Ірина Вакарчук працювала журналісткою та редакторкою і зрештою почала консультувати авторів персонально — супроводжувати на шляху від ідеї до видання, давати редакторський фідбек, допомагати дописати історію. А цього року видала художню книжку про те, як підтримати дитину, що переживає тяжкі емоції. Історія видана з неймовірними ілюстраціями Тетяни Калюжної, яка дуже тонко вловила настрій книги.
Ми поговорили з Іриною про текст і про те, як українським дітям зберегти вогник свічечки Ї, навіть знаходячись за тисячі кілометрів від дому.
Коли ти написала книжку “Одного разу я загубився”? Чи можна її віднести до дитячої літератури часів війни?
Взагалі-то це книга про мирні часи. Принаймні, війна ніде не згадується — я вирішила не додавати її дітям ще й в літературний простір. Але я написала цю історію вже після повномасштабного вторгнення, і вона — про емоції, з якими діти стикаються прямо зараз, коли країна в біді.
Тоді як ти поєднала ці два світи? Як мирний текст допомагає дітям під час війни?
Автори часто ставлять собі питання: з якою ідеєю ми залишимо свого читача, з якими емоціями він від нас піде? І мені хотілось, щоб книга давала надію, щоб через історію в безпечному сеттингу читач побачив, що навіть коли щось сильно лякає, можна знову стати тим, хто не боїться.
Я писала та думала про те, що у нас, дорослих, тривога й страх зараз зашкалюють. І що діти, які всотують цей загальний фон, самі не здатні обробити складні емоції, і можуть в цьому застрягати.
Тому мені хотілось показати дітям, що навіть гостра паніка чи відчуття дезорієнтованості здатні повністю відійти, і що обовʼязково стане легше. І показати дорослим, як саме можна допомогти. В моїй історії поруч з героєм є тато, який вдивляється в дитину з глибокою увагою, і якому стає сил не просто сісти поруч і переживати разом, а спокійно, з великою впевненістю вивести хлопчика в той стан, де знову можна почуватись затишно та впевнено.
Як думаєш, з дітьми варто говорити про війну? Це точно не затишна тема.
Я думаю, від дітей взагалі не варто приховувати реальне життя, вигадувати, що старенька бабуся одного дня полетіла на хмару, а гучні звуки вночі — то феєрверки. Чим більше інформації дитина має, тим міцніше стоїть на землі, тим впевненіше орієнтується в цьому світі. Діти легко відчувають фальш, і вона тільки підвищує рівень тривоги.
Але слова, які ми підбираємо, мають значення. Скажімо, батько, бабусі й дідусь мого сина живуть в Україні, тому я говорю про війну серйозно, але так, щоб не налякати. Кожного разу намагаюсь намацати цей баланс, знайти безпечний спосіб пояснювати, що відбувається в нашій країні.
Чи консультувалася ти з психологом під час створення книги?
Саме під час написання ні. Плюс текст короткий, і я закінчила його дуже швидко. Коли я вже потім обговорювала книгу з психотерапевткою, вона сказала, що я описала в історії методи, які використовують психологи різних шкіл. Але саме в процесі це була компіляція того, що я дізналась раніше: зі свого материнства, з довгої співпраці з однією психологинею, для якої я писала статті, з різних життєвих ситуацій. Скажімо, в Одесі у мене був письменницький клуб для підлітків, де учасники, серед іншого, читали свої оповідання й отримували одне від одного зворотний звʼязок. Знаєш, як це показують в американських кіно про коледжі, де вивчають creative writing. І якось одна дівчина прочитала текст, послухала обговорення, і коли черга перейшла до іншого учасника клубу, почала провалюватись в панічну атаку — настільки хвилюючим досвідом для неї було поділитись власним текстом. В той момент я була єдиною дорослою людиною, яка опинилася поруч і мала прийти на допомогу.
Словом, у мене вийшла така собі низка зі шматочків різного досвіду: взаємодії з власними дітьми, персональної психотерапії, ситуацій, коли мені треба було витягувати саму себе зі станів, які в моменті здавались нестерпними.
Ти б назвала свій текст дитячою книжкою для дорослих? На який вік вона розрахована?
Ну, на обкладинці написано “6—8 років”, але для мене це досить умовна позначка — щоб в магазині знали, на яку поличку поставити. Діти ж різні: один в півтора роки знає алфавіт, інший в два вперше вимовляє слово “мама”. Поки один жене з гори на лижах, інший все ще потребує маминої підтримки, щоб лізти по сходинках на дитячому майданчику. Малюнок розвитку у кожної дитини свій, і тому історії їх будуть цікавити різні.
Але я бачу, що книжка подобається дорослим. Я вже провела дві перші презентації, і обидва рази ставалося так, що одна з слухачок підіймалася подякувати й поділитись враженнями, і раптом починала плакати. Ми живемо свої дорослі життя з різним бекграундом, і іноді дитина всередині нас може розчулитись — наприклад, почувши історію про те, як інша дитина, вигадана, отримала підтримку, якої ми самі колись, можливо, не отримали.
Чи був в реальному житті прототип у пса Борщика?
Саме у пса — ні. Хіба що мій син, коли був зовсім маленьким, звертався до нашої кішки словами: “Іди, Міу”. Так що ідею для репліки я підслухала в реальному житті, тільки трохи переробила.
Проте Корній вважає, що це книжка про нього, але з якоюсь вигаданою історією. Ми зараз живемо на півдні Португалії — там, де теж можна постояти в воді, дослуховуючись, як хвилі вимивають з-під ніг пісок та лоскочуть. Якось ми приїхали на океан і дивились з деревʼяної тераси, як один чоловік грався на пляжі з собакою та маленьким сином. Сонце сідало, небо ставало помаранчевим, і я сказала: “Це наче ідилічна картинка з чиєїсь мрії”. А Корній відповів: “А той хлопчик — майже як я з твоєї книжечки”.
При цьому мені здається, що герой історії — зовсім не мій син, але ж дивись, Корній себе з цим хлопчиком асоціює.
Як думаєш, важливо бути в психотерапії самій, коли пишеш таку терапевтичну книгу?
Я думаю, що в першу чергу потрібно мати високий рівень емоційного інтелекту — що певною мірою можна підростити за допомогою терапії, але ж це не єдиний шлях. Важливо памʼятати, як відчувався світ, коли ти був дитиною. Як речі, яких дорослі навіть не помічали, були для тебе надважливими.
Я маю досвід психотерапії, а також досвід роботи з терапевтами як журналістка або редакторка. Але ж письменництво — про те, щоб певною мірою самому проживати речі, які проживають твої герої, тому, мені здається, рівень емпатії іноді може бути більш значущим, ніж рівень знань.
Які книжки ти читаєш зі своїм восьмирічним сином Корнієм? Які книжки ти можеш порекомендувати батькам з дітьми такого ж віку?
Я, мабуть, поганий радник. Ми читаємо те, що цікавить його, але і те, чим захоплююсь я, тому це дивна широка вибірка. У мене є старенький затертий “Гобіт” в неймовірному українському перекладі. І я обожнюю дитячі книжки про мистецтво (мої улюблені — “Це Ван Гог” та “Це Далі”). Але днями я читала йому оповідання “Костя” зі збірки “Щасливі голі люди” Каті Бабкіної — я дуже люблю ці тексти та просто хотіла послухати, як вони звучать вголос, хотіла поділитись з сином тим, що збагачує мій емоційний світ.
Зараз Корній постійно читає в школі — в бібліотеці, на перервах і, упс, навіть на уроках математики. Ми з його татом домовились, що іграшки він присилати з України поки що не буде — їх так багато, що в шафах закінчилось місце. Але про книжки такого не скажеш, тому я просто пішла і купила нові полички. Тепер ми зберігаємо там шалений мікс: комікси про Dogman, дитячі книжки про архітектуру, Стародавній Єгипет, виникнення автомобільної індустрії чи те, як краще зрозуміти свої емоції, смішні історії про тварин та повісті Роальда Даля. Корній однаково легко читає англійською та українською, але оскільки ми живемо не в Україні, я роблю свідоме зусилля, щоб українська культура навколо нього досі була.
