Одне з облич війни: здіймаючись вгору (й де-не-де стрімголов вниз) “Драбиною” Євгенії Кузнєцової

“У той час, коли в Україні розносить вибуховими хвилями вікна, гинуть сотнями й тисячами люди, у будинку Толіка війна не окопна, вона отака, життьова: у деталях побуту людей, які намагаються в чужій країні створити свою тимчасову домівку із запахом помідорів. Тут є та нестерпна простота повсякдення людей, душі яких – вдома, в Україні. Але війна – весь час з ними. Вона – як та драбина, яка має багато щаблів, висот і вимірів” 

Є. Кузнєцова

Літературна премія “Книга року ВВС-2023” ще раз підкреслила значущість народного роману про війну – “Драбини” Євгенії Кузнєцової. Якщо ви ще не встигли ознайомитися з твором, “Читай” розкаже, чому так важливо проковтнути (бо книжка читається неймовірно легко) “Драбину” найближчими вихідними.

Завжди цікаво читати нетипових авторів. Однією з таких різнопланово розвинених авторок-сучасниць є українська письменниця, перекладачка, асоційована дослідниця Київської школи економіки й PhD в галузі міжнародних та міжкультурних досліджень – Євгенія Кузнєцова, яка виросла в Україні, отримала науковий ступінь в Іспанії, а завдяки зацікавленості магічним реалізмом та мовами (англійська, німецька та іспанська) опановує уявою інші культури, літератури й навіть світи.

Літературний доробок Євгенії Кузнєцової нараховує декілька різнопланових видань:

Романи:

• “Спитайте Мієчку” (2021)

• “Драбина” (2023)

Дитячі книжки:

• “Одинадцять помідорів і один маленький” (дитяча повість, 2023)

Переклади:

• “Поцілунок у Нью-Йорку” (авторка Кетрін Райдер, 2021)

• “Кеш: Як заробляти, заощаджувати, витрачати, накопичувати, жертвувати” (автор Рашмі Сірдешпанде, ілюстратор Адам Гейс, 2023)

Жанрово інше:

• “Готуємо в журбі” (етнографічний путівник українськими кулінарними звичками, артбук українських ілюстрацій, 2020)

• “Моє тихе Різдво” (збірка короткої прози сучасних українських письменників, 2022)

• “State of War” (збірник короткої прози та есеїстики, 2023)

2021 року Євгенія Кузнєцова видала роман “Спитайте Мієчку” –  прекрасне літнє інтермеццо з осердям фемінізму (усе в ньому – за жінок і про жінок), навколо якого всі події й обертаються. 2023 вийшов другий роман авторки – “Драбина”, про який і хочеться розповісти детальніше.

“Драбина”: терапевтичний оглядовий майданчик

Щоб зрозуміти, що насправді з тобою відбувається, треба поглянути на ситуацію згори. Можливо, саме тому Євгенія Кузнєцова і дає нам свою “Драбину”, яка допомагає хоча б трошки піднятися над усім тим хаосом, який ми, українці, проживаємо сьогодні.

Хтось каже, що роман про війну та військово-воєнне наразі не на часі: ми не можемо говорити про ураган та нанесені ним збитки, знаходячись в епіцентрі подій. А про часове дистанціювання, конче необхідне для раціональних висновків, і мови бути, на жаль, не може. Але будь-яка психотерапія скаже, що проговорювати те, що болить, необхідно. Що робити оцінку ситуації (як я? чи мені ок? що я відчуваю? на якій стадії усе це перебуває?) тут і зараз є рятівним для психіки. Що жартувати над тим, чого боїшся, вже означає вивищитися над ситуацією, а отже – стати сильнішим за свій страх, що є передумовою такого бажаного нами всіма стану вийти-з-пекла-переможцем.

Тут і приходить на допомогу “Драбина” – як оглядова площадка біля скляного моста в пішому доступі від Хрещатика: можна тисячу разів читати, що Поділ розтягнувся уздовж Дніпра, але як раз побачив, то вже не забудеш. До того ж вид згори якось фотографічно впорядковує всі дані про ситуацію, які ти вже в собі мав. А хіба не бодай найменшої поразки ентропії ми усі так прагнемо під час цілковитого хаосу війни?

“Драбина” є абсолютним маст-рідом, бо вона – як вдалий салат, де серед ненависних брокколі (ідей про тяжке й насущне, які, звісно корисні, але багато не зʼїси – від суцільної користі з дидактикою знудить) сховалися креветки (жарти на межі подекуди істеричного сміху й катарсичних сліз). Суміш, у якій кожен знайде щось для себе. А якщо приправити дресінгом обговорення в колі однодумців, то й взагалі відірватися неможливо. Додатковий плюс – ні, не нуль калорій: підняття читацької самооцінки – 300-сторінкове читання займає два-три дні (не плутати з тижнями) максимум. Плюс один крок до річної цілі на Goodreads, плюс шість живих і таких любих серцю персонажів. Суцільні плюси! Хоча, почекайте, мінуси теж є: рівень тривоги за майбутнє через усвідомлення того, що всі негаразди – спільні, значно зменшиться. Коли відчуєте на собі, не кажіть, що ми не попереджали!

Такі різні, але все одно разом: війна, що не тільки травмує, а й обʼєднує

Війна – час, коли сам собі не належиш. Ситуація, яка обʼєднує нас із людьми, з якими у тебе, здавалося б, ще менше спільного, ніж у чорного з білим, у води з вогнем чи в українців з жителями боліт.

Багато хто каже, що їм не імпонує головний герой “Драбини” Толік: мовляв, тюхтій, слабак, людина ні про що. Але, як на мене, він резонує ситуації, в якій ми всі наразі перебуваємо своєю сам-собі-не-належністю. Чи хотіли багато хто з вас опинитися за кордоном? Чи планували повернутися в рідне містечко з Києва? Чи прагнули знову жити під одним дахом з всюдисущою маман? От і він, як ми серед усіх цих подій, яких не хотіли й не планували, але вони все одно через війну нас наздогнали, балансує поміж усіма жителями сучасної версії казки “Рукавичка”, на яку перетворилася його іспанська вілла.

Як і в напрочуд строкатому діснеївському мультфільмі “Супер шістка” (Big Hero 6), у “Драбині” не треба старатися, щоб знайти бодай 10 відмінностей одного героя від іншого – настільки вони аж ні крапельки один на одного не схожі.

Євгенія розповіла, що ідея зібрати в одній книжці абсолютно не схожих одне на одного персонажів зʼявилася в неї ще до повномасштабного наступу. Але тільки події 24 лютого 2022 року підказали, як саме обʼєднати таких різних людей: вони всі тікали від війни.

Писати про війну під час війни – виклик, що був прийнятий

Багатьма сучасними українськими письменниками й зокрема Євгенією дуже й дуже гідно.

Писати про значущі події набагато простіше, коли вони вже далеко позаду. Переможний для нас фінал настав. А болісні чи сумні спогади перекриті здобутою у важкому бою свободою й загальнонародним щастям.

Писати про значущі події, коли знаходишся в них, – це той ще виклик. І не всі письменники, які беруться освітлювати події війни під час війни залишаються у виграшній позиції. Але Євгенії це вдалося. Її роман “Драбина” вчитьсприймати за найкраще те, що вже маєш:

“– Так ми і є твоя родина, – казала Іруся, – іншої нема. Прикинь, твоя мрія збулась. Твоя родина – це ми”

Часто ми самі стаємо жертвою мемчика про ворожнечу очікування й реальності: будуємо в думках красиві, але химерні й малоймовірні в житті справжньому споруди, щоб потім розчаруватися, розхнюпитися, словом, утратити довіру до везіння й усе те, що безкоштовно покращує повсякдень настрій: “Толіку важко було прийняти думку, що оті люди, про яких він думав, уявляючи родину, зовсім не схожі на всіх тих, хто опинився зараз поруч”.

Усі ми потребуємо тієї самої реалістки Ірусі, яка шпинятиме правдою в очі й опускатиме з небес на землю, коли ми найбільш того потребуватимемо, кажучи щось на кшталт: “Ти змалку такий був: напридумуєш собі щось, а тоді сердишся, що все не так”.

“Драбина вчить”, що те, що маємо – це і є найкраще. Що ближній – це не ота незнайомка (чи незнайомець) з великими блакитними очима й у довгому, як наш список критеріїв до тих, кого хочемо бачити поряд, пальто, а прості люди, що волею життя опинились поруч. Що любити їх – ставати кращою версією себе. Що перестати копатися в собі й прийняти ситуацію – то інколи і є той самий вихід.

Роман, у якому є все й навіть трохи більше

“Драбина” – роман, у якому є все. І любовна лінія також. Усім, хто каже, що вона якась чернеткова й взагалі сира, хочеться відповісти по-шостикласниківськи безапеляційно: “Самі ви сирі!”

Роман про те, що будь-яке знецінення – категорично заборонене: у кожного своє горе й біда своя, і грати в гру наввипередки, де на кону стоять болісні втрати – як мінімум недоречно.

Роман про єднання, бо усі ми, виглядаючи перемогу, робимо бодай щось для її наближення: хтось гіпнотизує статистику втрат ворогів, насилаючи їхньому горе-війську ще більші втрати, хтось відмовляється від улюбленого Clarins, насилу звикаючи до Ruby Rose, щоб перекинути різницю на ЗСУ, хтось займається ґрантовою пропагандою й як уміє, так і відштовхує (обережно: тут буде оксюморон!) хароших-постраждалих-від-ваєннай-апєрації руських у боротьбі за кошти, які так потрібні нашим солдатам, під час презентації на яхті.

Роман про те, як повільно, але упевнено й назавжди, ми відходимо від псевдобратерства (до нього взагалі було мільярд запитань ще від самого початку недолугих намагань розповсюдити цю абсурдну ідею: якщо народи – брати, то хто їхня мати? хто народжує нації? якщо задати таке запитання в психоневрологічному відділенні, цілком справедливо загрожуватиме госпіталізація, тож чому ми чули їх декілька десятиліть поспіль з усіх можливих каналів радіо та ТВ без примусової госпіталізації всіх причетних?).

Абсолютно оптимістичний твір, хоч і про війну, де абсолютно різні люди, опинившись разом під одним дахом надовго (увага: спойлер!) не вбивають одне одного. Серед найкровопролитніших сцен тут хіба що епізоди, коли помирають риба й кактус. Але це такі драми, які ми з вами ладні пережити, правда ж?

Замість філософських висновків: цитати з роману

У цих цитатах ви точно, як і кожен з тих, хто вже встиг роман проковтнути, впізнаєте себе. Вони точно пробудять бажання прочитати “Драбину” тут і зараз!

“Толік робив собі третю каву за ранок. Синці під його очима були сині, як море. Вночі мама стукала йому у двері і веліла лягати спати, наче йому знову тринадцять. Спати Толік не лягав, але купив безшумну клавіатуру й навчився друкувати без жодного звуку. “Мені вже четвертий десяток, а я досі шифруюся від мами” – думав ночами Толік, боячись посунути стільця, щоб звук його коліщаток нікого не розбудив”

“– Мамо, я сплю! – сказав Толік роздратовано.

– Толя, не пий більше кави, – шепотіла мама.

“Господи-боже, – думав Толік, – чого вона це каже вночі?”

– Ма, – Толік відчинив двері, – я тебе прошу, перестань мені стукати вночі, я працюю.

– Я не розумію, що це за робота. Вночі працюють фельдшери і таксисти, я тебе учила стільки не для того, щоб ти робив уночі. Люди інтелектуальної праці…

– Мамо, прошу тебе, спускайся до себе.

– Хочеш катлєту?

– Не хочу! – відповів Толік і гахнув дверима.

Замість того, щоб бути на вершині свого життєвого успіху, він у трусах виправдовується перед мамою серед вишитих янголят і грибів”.

“Щоночі Толік сподівався заснути, прокинутись і зрозуміти, що все це йому привиділось, що немає у нього повної хати родичів-утікачів, що всі живі, що він щойно підписав договір про купівлю хати і не стояв у дверях, не відмахувався від катлєти”

“У холодильнику мав бути джин-тонік, авокадо і якесь запечене стегно, а з полиці на нього дивилась втомлена четвертина капустини на борщ”

“Іруся пропонувала братові сесію з психотерапевтом, але він мовчки відмовлявся, намагаючись не сказати вголос, що його проблеми зникнуть рівно тоді, коли всі вони звідси заберуться, лишивши його наодинці із керамічними ісусами”

“Анатолій Степанович міг налагоджувати контакти де завгодно і навіть зумів знайти перегній на малородючому морському узбережжі”

“– А де Люба? – спитав Толік.

– У Швейцарії.

Тепер половина вулиці була як не у Швейцарії, то у Швеції чи й навіть Шотландії. А можливо, мама просто плутала всі ці назви і називала випадкову країну на “ш” щоразу, як Толік питав, де хто. Тепер він згадав Любу – свою любов, старшу на вісім років   дівчину, яка жила на тій самій вулиці і будила в Толіковому серці незвідані ще тоді почуття”

“Не привезла з собою багажу минулого тільки Поліна. Хіба свої бездонні темні очі й коробку з антидепресантами”

“Так, як мам було дивно і соромно перед іншими сотнями тисяч, кого війна повиганяла з хат, що найважче їй далося нявчання Зусі в автобусі, так і Толіку було соромно, що його під час такого жахіття настільки вибішуватиме вплив цикорію на його потенційну фертильність”

“Толік все частіше, з перших днів війни, ловив себе на думці, що всі довколишні люди його вибішують просто через те, що у них все добре. Ці усміхнені обличчя, морозива, навіть сусідські сварки – він був певен, що вони сваряться не через ядерний конфлікт”

“Присутність Мстіслава, проте, особливо гнітила Толіка, який згадував той епізод зі сценою на вечірці. Йому було неприємно, що Боб все одно йому пхає Мстіслава під носа та ще й на яхті, звідки нікуди не втечеш, не підеш гордо, а мусиш бовтатись на цьому кориті із ним разом”

“Григорівні було трохи незручно, що Владік названий на честь Валдіса Пєльша, російського ведучого “Угадай мєлодію”. Колись у молодості Григорівна ним захоплювалась, а тепер, як і решті по той бік війни, бажала смерті. Тавро імені Владік ніс із собою вже шістнадцятий рік. І хоча всі звали його Владік, певна схожість із Пєльшем у них була”

“– Это наше общее дело, – сказав Льоня знову на общєпонятном.

– Що ти говориш? – спитав Толік.

– Ты хочешь, чтобы все эти люди пошли воевать? – уточнив Льоня. – Кстати, мой           дядя…

– Хуядя, – сказав Толік і вийшов”

“– Знаєш, – сказав якось Толік зранку, коли вони з Поліною зустрілись біля умивальника, – Антоніо Ґауді любив соняхи. Він навіть цілий соняшниковий будинок побудував, де всюди соняхи-соняхи-соняхи.

– У мене соняхи асоціюються зовсім з іншим, – відказала Поліна. – А колись, – вона підняла очі на дзеркало, – я їх просто любила як квіти. Як Антоніо Ґауді”.

 

“– Та я б не пішов на фронт, – сказав Толік.

– Що, короткозорість?

Толік протер упрілі під окулярами повіки:

– Нє, сцикливість”

“Скільки ми чекали скасованих кордонів. Так треба було, щоб Путін бомби почав кидать”

“Жарти про ядерний апокаліпсис вже настільки наблизились до реальності, що перестали бути смішними”

“– Синок, як тільки щось – я приїду назад! – збрехала вона.

Толік розумів, що вона не приїде.

– Я знаю, – збрехав він у відповідь”

“– Знаєш, – сказав Толік, все ще дивлячись вгору, – я ж ні разу не чув тривоги і не бачив ніяких ракет, але вже не можу дивитись на літаки.

– Раніше війна якась була краща, – казала Поліна. – Прибігли якісь варвари,            награбували, попалили, їх відбили, і вони повтікали. А тепер сиди, вслухайся в небо, бо десь летить якась хрінь, над якою працювали найкращі уми планети, щоб якогось прекрасного дня вона знялась у небо і тебе прибила. А потім знімайся з місця, перепаскуджуй собі все життя, біжи кудись, тікай світ за очі. Вже краще просто пережити раптову навалу.

– Або не пережити, – сказав Толік”

“– А знаєте, як по-рускі буде “Хоч греблю гати”? – спитала Григорівна.

– То як? – озвався Толік.

– “Хоть жопой жуй”.

– Все у них через сраку, – сказав Анатолій Степанович, – це нас і должно спасти”

“– От я не купляю тепер ніяку фірмову косметику. Не купляю – і всьо! І до перемоги, дівчата, ніяких вам діорів із шанелями, клянусь! Кларінс? Спасіба, не нада, я ревлоном обійдусь. І нічого, я помазала ось губи рубі роуз – і не відпали! Я тоді на калькуляторі клац-клац, відняла, і різницю одправлю Притулі. Сімпатічний, правда?”

“– Будете чіпати мій кактус, – Толік встав, – я чіпатиму ваші помідори.

– Що це за евфемізми? – зайшла Іруся”

“Поліна наділа смугасту велику футболку.

– В талію щось би наділа, – сказала мама. – Раптом там хтось буде! Може б, ти тут і зачепилась.

– Я не хочу тут чіплятись, – відказала Поліна.

Мама з Григорівною мислили ще старими категоріями, думаючи, що закордоння має якусь особливу цінність, а закордонні чоловіки – це елітна здобич”

Читайте також: Євгенія Кузнєцова «Спитайте Мієчку»

Замовити книгу

Підтримати проект