онлайн-журнал про книги та літературу
За офіційними даними росія викрала на окупованих територій близько 20 тисяч українських дітей. За неофіційними даними їх набагато більше. Дітей вивозять в росію, перевиховують там і віддають на усиновлення. Україна крок за кроком повертає своїх маленьких громадян додому, іноді вони повертаються самі, коли вдається втекти. Після Перемоги частина з них повернеться, а частина забуде свою ідентичність і дозволить зросійщити себе.
У Видавництві 21 вийшла друком книжка Марши Форчук Скрипух “Викрадене дитя”, яка повертає читачів до реалій Другої світової війни та нагадує про трагедії, які розгортаються прямо зараз на окупованих територіях, демонструє жахливу циклічність і схожість історії зла.
Прустова мадленка
“Викрадене дитя” – це історія про памʼять та ідентичність, про їх втрату, зміну, підміну і повернення. 12-річна Надя приїжджає після Другої світової в Канаду — країну, якій пощастило більше, ніж кривавій Європі. Упродовж всієї книжки читачі разом з Надею складають пазл і намагаються зрозуміти, хто вона. Дівчинка повсякчас ставить собі це питання, потім в муках занурюється у фрагменти спогадів, які вона вправно витискала у Несвідоме роками. У безпечній Канаді, під опікою людей, які її люблять і називають дочкою, Надя не здатна боротися з Несвідомим і воно вилазить зі свідомості. Читачі опиняються у захопливому трилері. Невідомість лякає, але бажання розгадати таємницю дівчинки набагато більше. Так ми стаємо слухачами під час сеансу автотерапії й автопсихоаналізу.
Цікаво, скільки українських дітей і дорослих не памʼятають і не хочуть памʼятати свій воєнний досвід? Скільки дітей вже повірили, що путін їх прізідєнт, а їхні загиблі батьки були нацистами й колаборантами? Боюсь, що багато. Подібно і маленька Надя, наче губка, живилась пропагандою, доки не повірила у неї, доки шизофренічна гітлерівська реальність не стала для неї способом життя. Чи можна засуджувати травмовану і налякану дитину у колабораціонізмі? Чи варто ненавидіти Надю за рожеву сукню, яка перед цим належала маленькій єврейській дівчинці? Шукайте відповіді у “Викраденому дитяті”.
Те, як Надя згадує свої попередні життя — вервечка випадковостей і закономірних наслідків. Вона подібно до Пруста з його мадленкою, чіпляється за запахи, смаки і кольори. Бузок викликає почуття спокою і щастя, він нагадує запах мами та моменти з її німецького життя. Жовтий колір пробуджує спогади про єврейські зірки Давида на одязі людей в таборах. Мені хочеться знати, які маркери будуть визначальними у цій війні? Драмтеатр? Червоний лак на нігтях? Цигарка і “Слава Україні”? Що буде пробуджувати у нас всіх клубки болю? Що стане нашою мадленкою? Що розпочне нашу історію.
Труднощі перекладу секретною мовою
Ідентичність у “Викраденому дитяті” захована перш за все у мові. Нехай це буде маленький спойлер, але читачі під кінець роману самі починають розуміти, що Надя знайде себе остаточно лише тоді, коли пригадає “свою секретну мову”, мову, якою вона співає колисанку, коли їй страшно.
Впродовж всієї книжки героїня вчить англійську мову. Надія каже, що якби її спитали українською, російською, німецькою чи їдиш, вона б відповіла, а англійська — мова тих, з ким вона себе досі не асоціювала. Поки що. Про те, чи буде вона почуватись канадійкою, чи кимось ще ми можемо поки лише здогадуватись.
Хоча не здогадками єдиними. Ця історія реальна й оповідає вона про цілком реальних людей. Як виявилась, Марша почула про німецьку програму викрадення словʼянських дітей арійської зовнішності від своєї свекрухи Лідії Кравчук-Скрипух. Імʼя Лідії часто буде зʼявлятися у тексті як відгомін загубленого минулого, а прізвище Кравчук (ох, яке питомо українське) належить і деяким героям цієї історії. Від усвідомлення реальності всього, що відбувається у тексті, волосся стає дибки. Від розуміння, що це не авторські вигадки стає ще гірше. А що вдіяти читачам-українцям, які зараз переживають у реальному часі те, що було під час Другої світової?
Думаю, ця книжка дарує надію. Маленька Надя символічно натякає зболеному українському суспільству, що після найчорніших геноцидів, викриків похвали вбивцям і неможливості змінити хід історії, наступає “період Канади”. Тоді відчуття безпеки огортає наче кокон, а вночі тривожать не звуки вибухів, а кумкання жаб. Проте від досвіду не втекти, його не стерти й не викинути. І досвід війни – такий непроханий і болючий, на жаль, назавжди з нами. Навіть у своїй затишній Канаді ми не забудемо звуки вибухів і очі загиблих. Опісля витіснення і забуття, до Наді приходить рефлексія:
“Жаб'яча пісня так сильно відрізняється від звуків мін, артилерійського вогню, бомб. Скільки ночей я намагалася заснути всупереч усім тим звукам усі ці роки війни? І навіть роки в таборі без бахкання війни ми жили в такій тісноті з іншими переміщеними людьми, що я чула хіба хропіння, бурчання та ридання”.
Книжка “Викрадене дитя” відкриває перед нами ще одну сторінку російсько-української війни й натякає на велику роботу, яка чекає на травмовані долі кожного з нас — згадування, рефлексію і прийняття.
Читайте також: Пам'ять речей
.jpg)
