онлайн-журнал про книги та літературу
photo by Оксана Ключенко
Про нову книгу Євгенії Сенік і дві історії про одну війну
Євгенія Сенік – українська письменниця, родом з Луганщини, учасниця мистецьких резиденцій та літературних заходів в Україні, Швейцарії та Франції. Авторка книжок «Przepraszam, навчи мене мовчати», «Письмовий стіл», «Країна У, або казки чужим дітям» (у цій книзі через історію жінки з України розкривається доля заробітчан за кордоном), «Будинок із сірників, узятих із різних коробок» (книга про людей, які з різних причин втратили дім та засоби до існування). У своїх творах приділяє багато уваги соціальним темам та пошукам відповідей на екзистенційні питання.
Нова книга Євгенії Сенік «Бо болить» – це документальний роман, діалог між минулим та теперішнім, історія партизанки УПА Анни Попович переплетена з власним життям авторки останнього десятиліття (письменницький шлях, війна з 2014 року, мистецькі резиденції, знайомство з Анною та переїзд закордон). Презентації книги «Бо болить» відбулися весною 2023 року у Львові, Івано-Франківську, Дрогобичі та Чернівцях.
Ігор Антонюк. Євгеніє, у вашій новій книзі «Бо болить» є чудова цитата про роботу письменника: «Письменник – це спосіб життя». Чим відрізняється таке життя від повсякденності?
Євгенія Сенік. Ця цитата стосується досить поширеної думки про те, що навіть якщо ти написав кілька рукописів, але не видав жодної книжки, ти не є письменником. Принаймні я це часто чула від оточення. І хоча я писала відколи навчилася тримати ручку в руках, свою першу книжку видала у 2014 році. То ким я була до цього?
Вважаю це судження не завжди справедливим, адже ми нівелюємо роки, а іноді десятиліття роботи до того, як текст втілиться у друковане видання. Тому в зазначеній цитаті і йдеться про спосіб життя. Роки спостереження, обдумування, записів, підпорядковування свого повсякденного життя для можливостей уривати час, щоб писати. Навіть якщо ніхто тебе не бачить письменником. Ти робиш це попри все. Бо маєш жагу і внутрішню потребу.
Однак я б не виокремлювала тут лише письменників. Це може стосуватися будь-якого іншого ремесла, професії чи виду мистецтва. Просто в романі йдеться саме про письменництво.
І.А. Ви частий гість літературних резиденцій та мистецьких заходів. Як цей досвід впливає на вашу літературну творчість?
Є.С. Мені надзвичайно важливо бачити очі читачів і розмовляти з ними. Це є моїм паливом. Коли працюєш над рукописом 10 років, сумніви й зневіра часто атакують і паралізують. З’являються питання, чи це комусь треба, чи має текст бодай якусь вагу, чи, може, мені варто зайнятися чимось іншим. Коли на літературних заходах я бачу зацікавленість на обличчях гостей-читачів, часом сльози, а часом сміх, розумію, що ця робота має сенс. Адже відомо, що найвища радість людини – бути корисним, виконувати певну роль для суспільства, робити свій внесок. Напевно є автори, які цього підтвердження не потребують і мають достатньо внутрішньої певності. Я її не маю, або маю небагато, а тому мені важливо бачити, що мої тексти виконують важливу роль бодай для певної групи людей.
Щодо мистецьких резиденцій, то я потребувала їх, бо паралельно займалася декількома діяльностями. Мені необхідно було втекти, знайти спокійне місце, де я могла б заглибитись у роботу над текстом. У резиденції за місяць чи навіть кілька тижнів я робила стільки, скільки не робила за місяці чи роки життя, виконуючи іншу роботу. Тому результатом була завжди неймовірна продуктивність.
І.А. Над книгою «Бо болить» ви працювали десять років. Коли ви зрозуміли, що вона нарешті завершена?
Є.С. Таких крапок було багато. Адже кожен рукопис зазвичай проходить кілька чернеток. Була перша чернетка у 2021 році, коли я записала все, про що хотіла розповісти. Далі була перша редакція, коли редакторка порадила мені дещо скоротити й забрати одну лінію. І я їй за це дуже вдячна. Я видалила зайве, дещо змінила й наче відчула, що можу пропонувати рукопис видавництвам. І я це зробила. За тиждень до повномасштабної війни. Коли ж трохи оговталася від шоку, а це був приблизно квітень, то написала видавництву, що якщо вони ще розглядають мій рукопис, хочу неодмінно внести в нього зміни. Хотіла дописати ще один розділ, а дещо змінити чи видалити. Зрештою, я змінила і видавництво, і кілька разів вносила зміни у рукопис.
І.А. У вашому романі дві історичні епохи перенесено в одну літературну площину. Як зародилася ідея пов’язати свою власну історію з історією Анни Попович: партизанки УПА та головної героїні книги.
Є.С. Думаю, що відповідь на це питання читач може віднайти у книжці, а саме у моїй історії. Але я готова поділитися початковим задумом. Тобто від моменту зустрічі з Анною Попович та усвідомленням, що я хочу про неї писати, я склала певний концепт у голові. І це були саме дві площини минулого та теперішнього. Однак там не мало бути моєї історії, принаймні не у тій формі, яка присутня в кінцевому варіанті книжки. Коли я вперше зустріла Анну, послухала її розповідь, додому я поверталася зовсім іншою людиною. Сказати, що вона мене вразила – нічого не сказати. Вона перевернула у мені все. Та коли читала вже написані про неї записи, не бачила в них тієї Анни, яку побачила я.
Тоді мені захотілося перенести Анну у теперішнє, побудувати міст до сучасного читача. Мені шкода, що історії вояків УПА часто написані закам’янілою мовою. Начебто ці люди є пам’ятниками, до яких неможна підступитися. Для мене перш за все вони є людьми. І в тому є найбільша сила. Читач може ідентифікувати себе з Анною, навчитися від неї, здобути досвід, якщо вона буде емоційно близькою. Тому зрештою я стала мостом від минулого до теперішнього. Сподіваюся, що через цей міст читачі краще зможуть відчути історію Анни.
До речі, днями в одному з відгуків читачів я прочитала таке: «Тут в дуже доступній та живій формі розповідається про побутове життя руху спротиву тих часів. Я цікавлюсь історією, але велику кількість деталей та фактів я дізнався саме з цієї книги: ставлення партизан до москалів, взаємовідносини звичайних солдатів із легендами руху, стукацтво та допомога від цивільних тощо.»
Це для мене надзвичайно цінні слова. І відповідь на мої сумніви, чи текст має вагу.
І.А. У книзі ви часто задаєтесь запитанням: «Хто я?». Чи вдалося вам зараз на нього відповісти?
Є.С. Так, і відповідь ховається в одному з останніх розділів. Не хочу псувати майбутнім читачам їхню екзистенційну мандрівку сторінками книжки.
І.А. Також у книзі простежується постійний пошук власного «Дому». Ви знайшли його? І чи вам відомо, чим зараз живе ваше рідне містечко Лутугине під Луганськом?
Є.С. Так, я знайшла свій новий дім у Базелі поруч зі своїм чоловіком. Як це описано в моїй попередній книжці «Будинок із сірників», для мене дім найперше – це люди. Тому мій чоловік є моїм домом більше, ніж будь-яке місце на карті.
Про Лутугине (містечко Луганської області) мені відомо мало. Нещодавно я читала, що там стався вибух на магістральному газопроводі. Але після смерті батьків я майже не маю контакту із людьми в Лутугиному. Більшість друзів виїхали. Хіба зрідка виходить на зв’язок подруга моїх батьків, яка також, як і її чоловік, має проукраїнську позицію. Каже, що чекають на звільнення. Чекають, коли повернеться Україна і вірять у ЗСУ. Але разом з тим знаю, що більшість чоловіків незаконно мобілізували. Забирали шахтарів зі змін, не даючи їм зайти додому. Хапали чоловіків у магазинах і на базарі. Напевно це єдине, що мені відомо.
І.А. Що найбільше в історії Анни вас особисто зачепило або налякало? А про що ви не розповіли у книзі?
Є.С. Розповіді про допити. Коли я переслуховувала записи, я плакала. Сильно плакала. Власне ще й тому робота над книжкою тривала так довго. Я працювала над нею численними заходами і робила тривалі перерви.
Стосовно лінії Анни, думаю, що я розказала все, навіть досить буденні її розповіді. Бо й хотіла поділитися її історією з читачами повною мірою, а не лишати щось тільки для себе. Вважаю, що історію Анни зараз потребують українці, як ніколи.
І.А. Чи користувалися ви додатково науковою літературою, щоб краще зрозуміти історичну добу?
Є.С. Однозначно. Від початку знайомства з Анною я читала багато про визвольну боротьбу, читала біографії тих, про кого розповідала Анна. А щоб краще зрозуміти співжиття українців з євреями, проходила навчальні програми з юдаїки.
І.А. Євгеніє, обкладинку вашої книги прикрашає цитата: «Як вийти із жаху війни і залишитися людиною?». Чи можливо це в сучасних умовах? Чи існує межа, яку не можна переступити?
Є.С. Це складне питання, але й дуже важливе. Залишатися людиною можливо, але це потребує значних зусиль. Утім, я вважаю, що ми всі маємо право на почуття. І маємо право на ненависть. Дехто може з цим не погодитись. Але для мене це нормальні почуття до ненормальної ситуації. Уже інше питання, що ми з цією ненавистю робимо.
Мені важко сказати, якою є межа, яку не можна переступити. І я не братимуся нікого повчати. Можливо, прочитавши історію Анни, читачі зможуть визначити самі цю межу для себе.
І.А. Чи реагують на вашу присутність закордонні автори якось по-іншому після російської агресії?
Є.С. Мені складно порівняти, адже моя перша книжка перекладена німецькою вийшла у квітні 2022. Це саме «Будинок із сірників», у якому йдеться про безпритульних і пошуки Дому. Контракт із видавництвом я підписала ще навесні 2021 року, потім рік тривав переклад і редагування. Тобто книжка планувалася вийти навесні 2022-го, до повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року.
Як би мене сприймали закордонні автори чи аудиторія, якби росія не напала на Україну, я можу тільки здогадуватися. Утім, цікавість до моєї творчості була до повномасштабного вторгнення, інакше б видавець не взявся видавати мій роман у 2021-му. Але з 24 лютого я отримала ще одне завдання – багато й невтомно говорити про Україну і закликати до підтримки. І цим я займаюся досі на відкритих майданчиках, у публічних дискусіях чи під час літературних заходів.
І.А. Пані Євгеніє, а над чим ви працюєте зараз?
Є.С. Зараз я працю над тим, щоб роман «Бо болить» знайшов своїх читачів у німецькомовному просторі. Разом із моїм колегою і другом ми готуємо портфоліо, яке згодом відправлятимемо у видавництва Швейцарії та Німеччини. Мені хочеться, щоб про Анну Попович знали не лише в Україні. Деякі розділи вже перекладені німецькою і я представила їх на кількох заходах ще до виходу книжки. Люди підходили до мене після читань і казали, що чекають на вихід перекладу. Тому зараз це для мене завдання номер один.
А стосовно нових текстів, то я роблю наразі невеличку перерву. Планую і вже тестую курс з креативного письма. Опановую необхідну літературу, перш ніж наважуся викладати. Також хочеться попрацювати зараз із короткою прозою, а вже пізніше розпочати роботу над першим німецькомовним романом. Цей задум я маю від 2017 року, але мусила спершу завершити «Бо болить». Робота над романом німецькою триватиме певно більше, ніж десять років. Тому мені треба набрати повітря в легені перед таким забігом.
Читайте також: Василь Махно: «Книги – це зафіксована інформація та знання»
