онлайн-журнал про книги та літературу
Юрій Сущ, письменник
Людині не просто сприймати літературний твір окремо від його автора. Особливо коли твір подобається. Здавалось от є книжка, є історія, є початок і є кінець. Читаючи, ми поринаємо в інший вигаданий світ, нехай він і дуже схожий на наш власний. На якийсь час ми просто стаємо спостерігачами чужого вигаданого життя. Чи вигаданого? Чи напіввигаданого? А в якому місці воно можливо правдиве? А яким чином ця фантазія могла з’явитись в голові автора? Що спонукало? Що надихнуло? На який досвід вона опирається?
Ми ніколи ніщо не читаємо просто так. Хіба програму телепередач на завтра. Ми проєктуємо це все спершу на себе і якщо воно гарно лягає, то проєктуємо у зворотному напрямку на автора. Бо хто ж це такий, що так добре знає моє життя? Це цікаво. Як народився цей твір, який настільки мені відгукується? Але правда в тому, що самі книжки зазвичай куди цікавіші ніж історії їх написання чи їхні автори. Принаймні мали б бути.
«Вихід…» став цілісною книжкою вже тоді, коли був майже написаний. До того ж це були окремі оповідання, нариси, історії й емоції, які захотілось записати. Деякі були написані в далекому дитинстві, навіть в шкільному, деякі в більш дорослому віці. Частина були так чи інакше біографічними, інша автобіографічними, ще інша суцільною вигадкою, але найчастіше це була суміш всього цього. Бо зрештою про що б ми не писали, ми однаково пишемо про себе. І лише деякі імена і події вигадані. В кожному жарті є доля жарту.
Це були різні оповідання. І народжувались вони зовсім по-різному. Це могла бути історія, яка дійсно відбулась в реальному житті та просто просилась бути записаною. Деколи події, які відбуваються навколо мене я відразу бачу текстом. Я спостерігаю за собою чи за кимось і в голові мимоволі формуються речення. Це можуть бути зовсім банальні буденні речі, цікаві лише тим, що ідеально лягають в слова і речення, з усіма комами та двокрапками. Але цього достатньо, щоб ці слова записати. Бо зрештою таким чином слова якнайкраще виконують свою основну функцію і було б неправильно її знецінювати. І не страшно навіть, якщо ці слова описують історію неправильно і недостовірно, бо можливо зрештою це вина історії, що вона в житті вийшла не такою, якою її хотіли б бачити слова. Такі оповідання писати було весело, бо кумедно було спостерігати як написане змінює реальність і персонажів.
Деколи оповідання народжувалось з одного речення, яке раптом зринуло в голові й захопило своєю довершеністю, чи подвійним сенсом, чи несподіваним поєднанням слів. Тоді історія вже формувалась від нього і навколо нього, і, живучи своїм власним життям, врешті забувала про зміст того першого речення, перетворюючи його на неважливу частинку себе. Зрештою те перше речення могло згодом бути й видаленим, хоча я й намагався такого не робити виключно з поваги до причинно-наслідкового зв’язку. Такі оповідання писати було захопливо, бо цікаво було слідкувати, куди поверне історія.
А були ще оповідання, які народжувались з емоції, яку можна було б описати якоюсь звичайною ситуацією чи дією, знайомою для будь-кого, так щоб будь-хто зміг відчути ту ж емоцію під час прочитання. Пишучи такі оповідання я відчував неабияку відповідальність. Бо на відміну від інших, вони від початку, з задуму несли певний сенс і важливо було його не втратити. Як і оповідання в основу яких лягала якась ідея, що формувалась ще до написання перших слів.
Але найлегше було писати оповідання, які базувались на снах. Бо в них було відразу усе, варто було це лише записати.
Вже значно пізніше я помітив, що усі ці оповідання були про одне й те ж. Про самотність. Про різні її прояви у різному віці в різних людей. І про пошуки виходу, пошуки втечі від неї. Мабуть, просто бажання писати в мене з’являлось лише у відповідному настрої, в моменти, коли я почувався самотньо. І десь тоді я вперше подумав, що з цього може вийти книжка, але ще не знав як це все зв’язати в одне ціле. А потім я подивився фільм «Секс і Люсія», в якому реальність, фантазія, минуле, майбутнє, усе було змішане і переплетене настільки сильно, що важко було простежити, що за чим, коли й для чого. І не зважаючи на це, фільм зберігав цілісність і залишав по собі сильну емоцію. Тоді я вирішив, окей, я теж так можу і почав працювати над текстом. Переписував певні уривки, а подекуди й цілі оповідання, шукав і вигадував точки зіткнення, намацував місця для склейок і швів, дописував розділи там, де відчував, що бракує, змінював героїв, додавав нових, забирав старих, змінював лінію часу, намагаючись допасувати її до емоційних змін героїв. Це вже була зовсім інша творчість. Це було як складати пазли, але коли всі частинки зібрані з різних наборів, а фінальна картинка існує лише у твоїй уяві. І тобі потрібно їх підрізати, домальовувати, вирізати нові. Це було цікаво, але й доволі марудно. Наприкінці я щиро ненавидів текст, який сам написав. Не тому, що думав, що він поганий, а тому, що після тисячного прочитання міг сприймати його лише як харчовий напівфабрикат, який мало того, що зроблений з відходів виробництва, так ще й уже перетравлений.
Мені надзвичайно цікаво читати відгуки читачів, які читають «Вихід…» уже як готовий продукт. Я ніколи не зможу прочитати свою книжку вперше і ніколи не зможу до кінця зрозуміти й відчути чи вдалось мені створити щось цілісне з усіх цих частин мого життя і фантазії, чи вийшла вона цікавішою за історію її створення. Але можу спостерігати чи відгукуються читачам емоції, які прагнув їм показати, чи потрапляють вони в мої пастки розставлені впродовж тексту, чи вдається їм прослідкувати за логікою подій, а чи знаходять вони в тексті, щось зовсім інше, що я й не намагався ніколи в цей текст вкласти. І це останнє, напевно, найцінніше, бо хороша історія має жити окремо від її автора.
Читайте також: «Інклюзія»: як ідея стає книжкою
