Дитяча література про доросле: 11 українських книжок про війну

photo by Annie Spratt

Ще ніколи дитяча література про доросле не була настільки популярна в Україні, як зараз. Так, раніше українськими видавництвами теж просувалися такі видання, як-от: «Що таке смерть?», «Що таке краса?», «Що таке любов?» (серія дитячих освітніх книг американського письменника Ейтана Борітцера, яку вдало передали на папері «Чорні Вівці») або ж «Що таке свобода/взаємини/щастя/почуття?» (одне запитання – одна книга) французького експерта ЮНЕСКО й за сумісництвом – активіста освітньої галузі, що ділиться інсайтами як дитячий письменник Оскара Бреніфʼє чи австрійської казкарки Міри Лобе у її книжці-сократівській-бесіді «Що таке справжня дружба?».

Окрім згаданих книжок-запитань з послідовним пошуком на них відповідей у самому тексті, в українському просторі дитячої літератури про-зовсім-не-дитяче, фігурувало також імʼя шведської письменниці та ілюстраторки Анни Геґлунд («Бути мною», «Камінний велет», «Усі запитують чому» та «Про ще говорять лише з кроликами», що побачили світ у правдивому й глибокому виконанні видавництва «Видавництво»). А також Вольфа Ерльбруха, німецького ілюстратора і дитячого письменника, який займається розкриттям теми смерті й сенсу життя через призму по-дитячому простого й наївного світогляду («Качка, Смерть і Тюльпан» у виконанні того ж самого видавництва «Видавництво» – один з найкращих зразків його роботи); данського Ґленна Рінґтведа («Серце, плач»), який показав, як проговорити тему втрати близької людини й прощання з тим, що є по-справжньому значущим (цю книгу можна умовно уявити в діалозі з також данським твором Кіма Фупц Окесона «Мій дідусь став привидом»). 

Крім того, перші успішні в українській дитячій літературі спроби вивести з переліку тем-табу LGBTQ+ питання (суміжні з щемким предметом інакшості) зробила також Лариса Денисенко в книзі «Майя та її мами». Особливої уваги заслуговує українське видання «Зайчик-нестрибайчик» Оксани Драчковської – дитяча історія, яка зробила велетенський прорив у розвитку інклюзивної літератури та вчить, що хоча й не всі люди однакові, однаково важливо приймати всіх-всіх-всіх, бо всі однаково цінні й однаково сильно потребують любові з підтримкою. Навіть якщо зовні цього не виказують. 

*Дитяча література про доросле – оформлені в типовому для дитячої літератури вигляді книжки (приваблива кольорова схема, наочні ілюстрації, що пояснюють складне, усіляко полегшуючи його сприйняття, збільшений у порівнянні з класичним «дорослим» оформленням шрифт тощо), що проговорюють суперечливі теми, роблячи це толерантно, турботливо добираючи слова, щоб бути прочитаними молодшою аудиторією читачів без негативних наслідків травмування. Це пласт книжок, що розбиває стереотип про те, що в книжках для дітей мають бути виключно принцеси, дракони, динозаври та єдинороги, яких вихором подій закручує в неймовірну пригоду з виключно щасливою розвʼязкою. На жаль, це життя, у якому є місце багато чому, окрім «і жили вони довго й щасливо, померши в один день». До речі, фокус на цьому «померши» і може відбуватися у дитячій літературі про доросле. Підсумовуючи, книжки торкаються глобальних і незручних питань, на які складно знайти просту й переконливу відповідь батькам тут і зараз.

Йдеться, зокрема, про книжки про війну, які стали вимушено популярними в Україні з 24 лютого, 2022. Очевидно, такий тренд зумовлено ситуацією повномасштабного вторгнення, яку ми всі мали мужньо (чи ні – ніхто ні від кого не може вимагати певної реакції на ненормальну ситуацію: кожен виживав так, як міг, і кожна відповідь кожної конкретної людини – це повністю ок!) вистояти. Попри складність із багатьма сферами (додаткові перепони у друці, повʼязані з електропостачанням, нескінченні повітряні тривоги, які переривають ланцюг давно налагодженої системи, проблеми з поставками видавничих матеріалів, численні життєві проблеми авторів, які опинилися геть далеко від колишнього комфортного оточення, яке сприяло тому, щоб можна було творити — навіть якщо місце їхнього фактичного проживання залишилось незмінним, змінився внутрішній настрій і, на превеликий жаль, не на краще, не говорячи вже про нескінченні сумніви у тому, що попит на книжки якщо не виросте, то хоча б залишиться на тому самому рівні, що й був до горезвісного лютого з кодовою цифрою 2022), українська література розвивається. Пишуться дитячі книжки про зовсім-не-дитяче. У цій статті хочеться поговорити про те, яке практичне використання вони мають і чим можуть стати корисними у майбутньому. Отже: огляд 11 найновіших українських дитячих книжок про війну й декілька слів про те, що вони значать не тільки для українського видавництва, а й для нації.

У чому полягає їхня користь? Чому важливо писати й друкувати дитячі книжки про аж ніяк не дитячі речі? Бо такі книжки вбивають одразу двох зайців одним пострілом (виключно фігура мови: жоден заєць, кролик чи навіть вовк під час написання тексту не постраждав — це ж дитяча, кінець кінцем, література!): 1) полегшують дорослим завдання проговорити болісне, допомагаючи підібрати правильні слова, приклади й аналогії, 2) полегшують емоційний стан дитини, не ігноруючи й не знецінюючи її потреби у визнанні того, що та чи інша проблема існує, їй не здалося, вона це сама собі не надумала, крім того, допомагають знайти шляхи для вирішення чи хоча б часткового покращення ситуації.

Здавалося, що говорити з дітьми про складне здатна виключно американська, німецька, данська, шведська або норвезька література. Ймовірно, так – з нечастими винятками – і було до 2014-го: говорити з найменшими про емоційно тяжке (але від того аж ніяк не менш значуще!) була здатна будь-яка з дитячих європейських літератур, окрім української. Але зараз це точно не так. І деякі нещодавно видані зразки української дитячої літератури доведуть це ще більш наочно, тому пропоную перейти одразу до їх стислого огляду.

“Це тиха ніч, мій астронавте” (Оксана Лущевська, 2022)

Книга-щоденник. Причому не просто блокнот зі смішними «дорогий записнику! сьогодні я була у бабусі, вона щипала гуси!», а щоденник війни. Дівчинка, відчувши на собі безжальну ходу війни, намагається вірити у краще й веде щоденник, у якому розповідає все, що трапляється. У ньому вона звертається до Астронавта, іграшки-брелка, що стає уособленням її віри. Цей самий Астронавт є її опорою, її найкращим і найсправжнішим у всьому світі, хоча фактично й уявним другом, її підтримкою у складний життєвий момент. З ним вона ділиться своїми страхами, своїми побоюваннями щодо того, що може трапитись щось дійсно страшне, але йому ж і першому довіряє свої маленькі радощі, розповідає все-все-все — від тривожного виття повітряних сирен, новин про тата, який пішов захищати країну, до розмов у чаті з близькими, де кожен тримає руку на пульсі, перевіряє й болить душею за того, хто йому важливий. Книга про війну, книга про єдність, книга про біль, але світлий — з вірою в те, що всякий жах має здатність закінчуватися, а добро завжди перемагає зло, хоч би як складно не було цієї перемоги дістатися. 

Ще один додатковий плюс книжки — вона абсолютно нічого не навʼязує. Вона є терапевтичною у кожному своєму абзаці, у кожному реченні, у кожній частині. Навіть стосовно релігійної складової. Багато дитячих книжок пропагують поширені християнські уявлення й погляд на світ. Переконують, що має прийти всесильний Бог — і приборкати темряву. Але “Це тиха ніч, мій астронавте” робить по-іншому: вона покладає свободу вибору на читача. Астронавт у книжці — це в жодному разі не Бог, і не його фігура-замінник. Історія не має ніякої релігійної забарвленості й абсолютно нейтрально ставиться до будь-яких переконань своєї аудиторії: він типового на теренах України християнства — до атеїзму чи агностицизму. Це, як на мене, є надзвичайно вагомим її плюсом.

Цитати:

“24 лютого. Ранок. На вулиці світло, сонячно. А нам темно. Темно мамі. Темно татові. Темно мені. Темно і страшно. Я підслухала, як налякано дорослі говорять про те, що почалася війна. Мені страшно, та я не буду боятися. У небі є суперсильний астронавт. Я в це вірю. І, може, є бог. І там вони разом мене бачать і чують. Чи не чують? У церквах калатають дзвони, виють сирени, гримлять вибухи...”

“Ніч буде тяжка, — каже Президент на президентському інстаграмі, — але настане ранок. Я йому вірю, цьому Президентові. І вірю в ранок”.

“Чуєте там, на небі? Не бійтеся, ми в нашій країні дочекаємося свого світанку. Маю лише прохання: швидше закінчіть цю ніч”.

“Астронавте, ану кинь із космосу найбільший метеорит на все зло, щоб воно як у казці: раз — і пух за вітром! І назавжди!”

“Котик, Півник, Шафка” (Олександр Михед, 2022)

Історія розповідає про війну, але таку, яку ми проживаємо не через сухі репортажі зі статистикою, а очима однієї родини, яка опинилась посеред усього цього хаосу, який вчинила імперія зла.

“Котик, Півник, Шафка” — це, як і Україна, перш за все люди: дідусь Петро, його дружина Ліза, їхні діти Андрій і Катя та улюблена онука-світлячок Соня з Котиком, який потім виявився кішкою й мало що міг дати взамін, крім муркотіння, але часом у дружбі це і є найважливішим — сила-силенна теплих спогадів, що ховається в далеких шухлядах побуту. Вона — про те, як відлуння хворобливого радянського минулого й Союзу, якого, на щастя, уже давно нема, все ще “дає про себе знати болісними корчами”: як фізичними, так і ментальними. Ця машина проїхалася долями багатьох і скалічила їхні життя, продовжуючи пускати свої вбивчі метастази навіть у сьогодення вже давно незалежної України.

Книжка схожа на казку. Ще б пак! Вона й починається традиційно по-казковому: “У зеленому-зеленому селищі, у високому-високому будинку на сьомому поверсі жили-були бабуся Ліза, дядько Андрій і онука Соня, а ще Котик, Півник і Шафка”.

Персонажі книжки начебто й казкові, але дуже справжні: немає такого українця, який би не памʼятав новину про трьох легендарних стійких героїв — Котика, Півника й Шафку, що мужньо вистояли під російськими обстрілами у Бородянці під Києвом. Вони й стали життєвими прототипами творчо обіграної історії. 

Цитати:

“Нова незалежна Україна, відʼєднана від решти гамівних клаптиків, пережила революції, втратила півострів Крим, який пахнув ялівцем, а на сході країни Росія відкрила рани війни, яку багато хто не наважувався називати війною. Сотні тисяч родин втратили домівки, поїхали шукати прихистку деінде і знайшли нове життя у зеленому-зеленому селищі, а дехто поселився в їхньому високому-високому будинку”. 

“А ще глибше, між свідоцтвами про народження, про шлюб і Петрову смерть, Шафка береже простирадла, черевики, хустку, які Ліза припасла собі на похорон. Береже Лізину вишиванку. Поруч ще бабусині серцеві краплі, які вона крапає у келишок із водою. Вона крапає їх, коли на душі стає нестерпно від спогадів. Запах крапель розлітається квартирою, і його не сплутати ні з чим. Соня змалечку знає — так пахне горе”.

“Так вони і жили — від черги за хлібом до черги за цвяхами, від Катиного випадкового заробітку до затримки Лізиної пенсії”.

“У цій квартирі боялися змін. Хотіли призупинити час. Бо ж щоразу невідомо, чи майбутнє віщує щось добре”.

“Те, що ламається, назавжди таким і лишається. Те, що трапляється, вже неможливо змінити”. 

“А потім була та Війна, якій вже ніхто не шукав якихось інших назв, бо така війна не питає тебе, чи ти готовий до неї. Вона просто прилітає снарядом у твій дім”.

“Орда приходила на ці землі забирати людей, чорнозем і зерно. Нишпорила у найтонших шпаринах, шурувала у копицях металевими прутами. Сараною нищила поля, голодним ротом припадала, до останньої краплини висмоктувала все і, смачно прицмокуючи, казала: “Ми брати навік”.

“Їй не треба того бачити. Вона бачила, як мати рубала голову півню й патрала курку. Бачила, як батько різав свиню. Бачила мертвих старих. Маленька Ліза знає, що трапилося з її батьками. Та бачити їй того не треба. Жодній дитині того не треба. Бо й сама смерть скривилася б від такого жорстокого сінокосу”.

“Шафка раптом відчиняє дверцята. Чи то хоче обійняти Соню. Чи то змахнути сльози”.

“Родину ми не можемо обрати, але найрідніших людей обираємо самі”.

«І навіть Котику, Півнику й Шафці було зрозуміло, що хто б не віддавав вищі накази, виконували їх прості люди, які були чиїмись сусідами, чоловіками, синами, онуками. І, певно, вони люблять свої родини і свою батьківщину. Та насправді вони просто різники з руками по лікті в крові».

«Той жах пекельної випадковості, про яку знеособлено кажуть «прилетіло». Так сталося. Так російське зло обирає цілі серед мирного населення, ніби в дитячій лічилочці».

«Катерина спершу ледь не щогодини писала істеричні повідомлення: як ви? Не прилітало? Живі? Кожне повідомлення садило батареї телефонів, які так складно заряджати. Коли Соня знайшла слова, щоби пояснити, що ці повідомлення ніяк не допомагають, Катя заспокоїлась, ніби донька дала їй дозвіл далі жити своїм життям і нічим не перейматися».

«Час зупиняється. Котик застигає у стрибку на Шафку. Півник тягнеться до Котика. Шафка простягає дверцята до Котика. Небеса розриваються навпіл. Земля стає небом. Котик хапається за Шафку. Півник допомагає їй підтягнутися. Усе попереднє життя стає брухтом. Просто хмара ніщо».

«Як закінчиться ця казка, нам не знати, але Котик каже, що бачила дивовижний сон. У ньому поламана дівчинка Соня, яка все життя шукала себе, врешті залікувала рани й стала сильнішою, ніж будь-коли. У тому сні Ліза знайшла новий Дім, і Котик бачила, як маленька Ліза, котра всі ці роки жила всередині Лізи дорослої, нарешті відчула спокій».

«… кожен з тієї війни вийде іншим, з ранами, яких не залікувати. Та все одно пролунає сміх, від якого серце сповнюватиметься надією й теплом, що навіть після безкінечного жаху настане нове життя. Життя, що берегтиме памʼять про зло. Життя, що берегтиме памʼять про добро, любов і дружбу. Як закінчиться ця казка, нам не знати. Але ця війна точно закінчиться нашою Перемогою».

“Тьотя Суп” (Юлія Стахівська, 2022)

Ця книжка дуже цінна для мене особисто, бо в евакуацію до Трускавця я мала в чомусь схожий до Наталії Бабеуш, жінки, яка стала прототипом головної героїні книжки, досвід. Памʼятаю, як не відчувала абсолютно нічого перші два місяці повномасштабного вторгнення. Коли не моглося ані плакати, ані сміятися, ані боліти, ані радіти, ані просто вільно дихати. Було ніяк. І в цьому лімбі я почула голос Дейла Карнегі: «Якщо тобі погано, зроби добре комусь, змістивши фокус з того, що болить у тебе, на те, що ти можеш покращити в ситуації іншого». Цитата непряма, але десь приблизно так вона прозвучала у мене в голові – і я вирішила діяти. Абсолютно випадково (та чи трапляються взагалі випадковості?) познайомилася з Наталею, пенсіонеркою з Києва, яка евакуювалася до того ж самого санаторію Трускавця в кімнату навпроти, з чоловіком, якому було важко ходити сходами вниз, а жили і я, і вона аж на сьомому поверсі. Я ходила їй по ліки в місцеву аптеку, а потім взяла собі за правило приносити їм щодня гарячий обідній суп з сусіднього кафе, де його готували й роздавали усім, хто був вимушений приміряти на себе статус внутрішньо, хоч і без власної волі на це, переміщеної особи. 

Наталя раділа моїй нехитрій знахідці й робила це так щиро, як вміють бути по-справжньому вдячні люди. Або діти. Мені робилося щасливо й спокійно на серці, побачивши, з якою обережністю вона бере до рук гарячий пластиковий баняк, через прозору кришку якого було видно червоногаряче борщеве серце. Кожного дня, коли я приносила їй їжу, я знала, що його було прожито не дарма: сьогодні за допомогою моїх нехитрих зусиль з теплом в животі й, можливо, серці заснуть +2 людини. Я вірю, що кожне людина – цілий всесвіт, а покращити стан аж цілих двох всесвітів підіймав мій власний ККД вище неба.

«Тьотя Суп» – це та сама історія піклування про ближнього, але помножена у порівнянні з моїм трускавецьким досвідом десь на гуглплекс (імовірно, ще більше, але до чого математика в суто гуманітарному тексті?). Книжка розповідає історію 35-літньої Наталії Бабеуш з Маріуполя, яка готувала дітям і дорослим їжу в бункерах «Азовсталі». Найчастіше гарячим обідом ставав суп із консервів чи того, що вдалося знайти саме того дня, але хіба це має значення, коли головний інгредієнт – самовіддача й доброта в чистому, нерафінованому вигляді? Говорять, що діти приносили Наталії малюнки того, що їм хотілося б зʼїсти, а ще – стали звати її Тьотя Суп. На щастя, під час евакуації дітей та їхніх батьків удалося зберегти малюнки, щоби з часом використати їх у книжці. 

Історія, яка вчить відгукуватися на добро добром. Історія, що запускає ланцюгову реакцію: зробити щось хороше для того, хто зараз знаходиться поруч із тобою. Бо як можна інакше, коли стільки людяності народжується в нелюдських обставинах? Мимохіть задаєш собі запитання: «Чому я роблю так мало, якщо маю стільки ресурсу, коли люди з майже нулем ресурсу робили все, що в їхніх силах, щоб стало бодай на трошки краще?»

Історія, що вкотре доводить тезу про силу журналістського слова: якщо б не репортерка української служби ВВС Ілона Громлюк і не її стаття «Тьотя Суп: Історія жінки, яка готувала дітям їжу в бункерах «Азовсталі», ми не знаємо, чи вдалося б розгледіти ще один промінчик альтруїстичного, нехай і такого буденного, світла в цій місцями непроглядній темряві війни.

Цитати:

«Цю історію написало саме життя і вчинок головної героїні – Наталії Бабеуш із Маріуполя».

«… всякі світлі історії та казки ще нікому не зіпсували подорожі, тим паче в такі темні часи. Розкажу її і вам».

«Тепер у наших поїздах багато дітей, та вони їдуть із батьками й рідними не на море чи до когось у гості, вони рятуються від війни».

«У цій підземній фортеці були й українські воїни, вони захищали свою країну, своє місто і людей до кінця. Коли містяни бігли до «Азовсталі», то думали, що пробудуть там кілька годин, але їм довелося сидіти під землею кілька місяців. Старим і молодим, і зовсім малесеньким діточкам. І трапилася серед них одна жінка, яка вирішила готувати для людей їжу».

«Немов чарівниця, стояла вона над великим казаном зі стравою, а згори – де земля аж стугоніла – ходили прадавні страховиська. Так буває, тільки в інших казках, насправді звичайна жінка готувала ріденьку юшку, а згори на місто сипалися ракети». 

«Один маленький хлопчик ну ніяк не міг запамʼятати її імʼя, Наталя, і тоді вона сказала: «Давай я буду Тьотя Суп!» Іншим це прізвисько теж дуже сподобалося – і воно прилипло до Наталі, як млинець». 

«… діти також малювали їй свої мрії. Хтось намалював розкішний торт з кремом і свічками, хтось небо і сонечко, якого вони давно не бачили… А одна жінка намалювала дерево життя з квітами та птахами, дерево-оберіг, і сказала: «Ми усі з нашого бункеру виживемо – от побачите!» Так і сталося».

«… вона не тільки готувала для них їжу, вона найперше давала їм найсвітліше, що є на землі – любов і турботу».

«Знаєте, що сказала мені дівчинка у поїзді, коли я розповіла їй цю історію? «Я теж хочу спекти тим дітям торт!»

“Війна, що змінила Рондо” (Романа Романишин, Андрій Лесів, 2015)

Книжка, перед якою відчуваєш провину, бо не думав аж так про те все, що відбувалося, у далекому 2015-му. У ній є утопічне місто Рондо, у якому хоча й немає поні, які поїдають на сніданок райдуги й чхають метеликами, але присутнє все те, про що думається, коли уявляєш казкові країни: химерні будинки, мешканці, що розмовляють (важливо: розуміючи одне одного!) з тваринами й птахами. Місто, де – київські мотиви mode on! – є майже буквально співоче поле – оранжерея, у якій зібрано рідкісні квіти й рослини, що вміють співати. Книжка, яка стане трампліном для того, щоб обговорити з дитиною, що їй здається найбільш цінним у вашому рідному місті, а ще підняти тему важливості справжньої дружби, єднання й взаємодопомоги, що межує із саможертовністю у найскрутніші моменти.

Книжка про те, що війна – це всеїдна машина темряви без вух, здорового глузду та серця, яка нищить та знецінює все, що трапляється на її шляху. Книжка про те, що протистояти суцільній темряві здатне тільки колективне світло, яке виробляється, коли ми всі робимо по краплинці внеску для спільного моря перемоги. Надзвичайно правдива книжка про те, що війна – це далеко не зимовий вітер, що необережно грається з віттям тополь. Війна – це біль і зло. А жертви – не просто листочки, що опали на землю й стовідсотково оновляться новими ніжними бруньками навесні. На превеликий жаль, ні. Книжка про те, що війна накладає свій відбиток на кожного й залишає по собі шрами, які зовсім не означають, що тебе колишнього більше немає – ти все ще є, тендітний і живий, але інший. Тепер ти знаєш ціну всьому, що маєш, і навчився головному – ставати сильнішим за обставини й вистояти попри все. Книжка-основа для вдумливої, а головне – відвертої розмови з найменшими про те, що відбувається у нашій країні зараз. 

Цитати:

«Місто, що називалося Рондо, було особливим. Повітря там було чисте і прозоре, ніби зіткане з найтоншого світла. А всі мешканці, незвичайні й дуже тендітні, вирощували квіти, плекали сади і парки, будували химерні будинки, розмовляли з птахами та рослинами, любили співати, малювати, писати вірші. І тішилися тому, що живуть у Рондо. Проте найбільше любили місто троє друзів – Данко, Зірка та Фабіян. У Рондо їх знав кожен».

«Рондо славилося своїми дивовижними квітами. На центральній площі розташовувалася гордість і окраса міста – велика оранжерея. У ній були зібрані рідкісні квіти й рослини з найвіддаленіших куточків планети. Але найдивнішим було те, що ці квіти вміли співати».

«В оранжереї часто влаштовували концерти, головним номером яких було вокальне виконання рондо Моцарта. До міста зʼїжджалися з усіх усюд, аби насолодитися цим неймовірним видовищем. А щоранку, як тільки сходило сонце, квіти хором виконували гімн міста, урочисто підводячи голівки вгору. До світла».

«Данко, Зірка та Фабіян – відважні, проте дуже тендітні, – вирушили супроти Війни. Спершу вони намагалися заговорити з нею, просили її піти геть. Війна, не зважаючи на них, вперто сунула далі, а страшні машини, що служили їй, пішли в наступ. Вони клацали, шипіли, сипали вогняними іскрами та жбурляли гостре каміння. Один із каменів поцілив Данкові в груди, туди, де серце, і на його тлі зʼявилася павутинка тріщин. Вогняні іскри влучили в Зірку, і краєчки її паперових крилець одразу обпалилися. А просто перед Фабіяном виросла чорна квітка і проколола йому ніжку. Війна торкнулася кожного». 

“Діти повітряних тривог” (Лариса Денисенко, 2022)

Лариса Денисенко тонко підмітила дитячий погляд на нашу нову реальність – і описала досвід нового покоління – покоління повітряних тривог – зі сміливою, хоч і крихкою, надією на те, що в найближчому майбутньому можна буде змінити цю групову назву на нову – діти повітряних поцілунків.

Тут зібрано декілька дитячих історії часів повномасштабного вторгнення. У цих наївних душ різні обставини, різні родини, різні побутові проблеми – та що там вже? – різні міста чи навіть часові пояси. Але їх ріднить не тільки травматичний досвід, а й щире бажання наближати перемогу, роблячи все, що в їхніх силах конкретно цього моменту.

Історія про те, як у дитячий світ вплітаються нові реалії війни, які в той самий момент перемагаються казковими силами добра, що керують внутрішнім світом дитини. Як дитячі мрії бути найкрутішим айтішником Силіконової Долини змінюються на стати бодай трошечки схожим на Привида Чернігова. Як діти бачать і розуміють усе, що відбувається, але навіть те, що їхнє рідне місто болить, не робить його для маленьких мешканців менш рідним. Як навіть знаходячись у мами в животику, діти гостро відчувають лихосилля, а тому воно неодмінно має бути спільними зусиллями подоланим. 

Цитати:

«А це – Лея, вона зараз у Львові. Учора Лея наліпила двісті вареників, щоб годувати бідолашних діток, які здолали довго дорогу до Львова зі своїми мамами й бабусями. Їм дуже треба трохи перепочити від лихосилля. Сьогодні Лея малює бойових котиків із пазуряками, зброєю і лапокрилами. Котики боронять улюблені Леїні соняхи, захищають усіх рожевих поніків і єдинорогів, Лею, маму, тата, Лукʼяна і всіх-всіх».

«Тарас каже, що буде Привидом Чернігова. Бо ось у Києва є свій привид-льотчик, який ущент розбиває лихосилля, а в його міста – немає. Місто поранене, Тарасу від цього боляче. Він сидить у сховку і каже, що неодмінно буде Привидом Чернігова, ну, не зараз, але точно-преточно буде – от лишень принесли б води і, може, булочку. Але точно принесуть!»

«Це – Данило. Він у маминому животику в Кракові. Поряд бабуся, і з татом усе добре. Його маму звати Юля, вона кримчанка, але з Криму її вигнало російське лихосилля, потім вона стала одеситкою, а тепер… Мама Данила – українка. Данилко ще не народився, але такого набачився! Про такі пригоди мені розповів, ніби він побував у всіх країнах світу. Навіть думаю, чи він не патякало якесь. Але Данило дуже сміливий, і ми з ним знаємо: коли він народиться, ми здолаємо лихосилля» 

“Кісточка оливи” (Ольга Купріян, 2020)

Історія, яка відгукнеться будь-якій родині, яка пережила вимушене переселення, і не могла собі на сто відсотків чесно відповісти на запитання про те, чи вдасться колись повернутися додому. Максимально глибоке й актуальне в наш час видання, незважаючи на те, що події в ньому розгортаються у давньогрецьких реаліях, які ну ду-у-у-уже віддалено нагадують київські (або будь-які інші українські!) будні двадцять першого століття. 

Сюжет «Кісточки оливи» надзвичайно простий: хлопчик Нестор з родиною вимушений переселитися з грецького міста Мілет до Тіри, де вони згодом побудують свою нову домівку. Його близька людина – бабуся Олімпія, яка, сама того не знаючи, слідувала заповіту Максима Рильського «і не лінувалась доглядать свій сад» (сад з оливами, які вона чуйно плекала й берегла) – залишається в Мілеті, і дарує йому в дорогу мішечок з оливками, від яких Нестор, очевидно, не відчує щирого захвату: ми ж усі з мемів памʼятаємо, що любов до оливок стукає в двері одночасно зі старістю, так? Дорога не дається хлопчику легко, власне, як і процес пускання коріння на новому місці. Окрім непростої психологічно ситуації, жадібне море проковтнуло улюбленого деревʼяного коника Нестора. Як тут нове життя полюбити? Але крок за кроком вибудується і воно.

Книжка про те, що діти навіть у найскладнішій ситуації залишаються у своєму вигаданому світі й обирають не бачити поганого, витісняючи травмуючий досвід: навіть побачивши збентеженого батька, Нестор думає, що на нього чекає не карколомна зміна життя, а неочікуване свято поза розкладом, новий щит чи монета.

У контексті «Кісточки оливи» можна обговорити, що й чому люди складають до тривожної валізи: Нестор мав такий самий досвід, як і десятки тисяч українських дітей у 2022. Наголошуючи на тому, чому ми беремо деякі важливі, хоч і зовсім не нагальні речі. Приміром, бурштинове намисто бабусі, татову колекційну книжку або стару іграшку собаки, на якій менше живого місця, аніж слідів від цуценячих зубів. Чому навіть найкращої якості нове не може зрівнятися з тим, чия значущість росла з плином років.

Правдивий історичний бекґраунд є додатковим плюсом книги: читаючи її разом з дитиною, можна заглибитися в події давніх часів, проговорити назви предметів побуту, що були розповсюдженими у Давній Греції. Ще одним приємним бонусом стануть QR-коди й ігрові закладки, запитання до тексту й психологічний супровід, що стане у пригоді батькам під час обговорення абсолютно не дитячих аспектів книги.

Цитати:

«Одного разу Несторів батько прийшов додому збентежений. Він довго про щось говорив із мамою, і зрештою мама сказала: «Несторе, скоро здійсниться одна з твоїх мрій!» Хлопчикове серце стиснулося в передчутті. Що це буде – новий щит, монета чи, може, сьогодні яке-небудь свято і на обід подаватимуть мʼясо? На рибу Нестор уже дивитися не міг. Хліб набрид. А найдужче йому остогиділи оливки!»

«Бабуся Олімпія була вже дуже старенька. Найбільше у світі вона любила доглядати свій сад: «Ось, візьми з собою трохи оливок. Такі ростуть тільки вдома. Зʼїж оливку, а кісточки не викидай. Коли скучатимеш, посадиш одну кісточку в землю – буде тобі памʼять!»

«У Несторової родини було небагато речей. Мама склала одяг, трохи посуду й усі свої намиста. тато завантажив різних товарів на продаж – олій і вин у високих глечиках, що називались амфорами. Усі Несторові іграшки вмістилися в невеличку торбинку: деревʼяний коник, глиняна фігурка Геракла і меч. Мішечок із бабусиними оливками мама привʼязала хлопчику до пояса. І чому бабуся не додумалася передати йому замість гидких оливок хоча б шматок мʼяса?»

 “Мої вимушені канікули” (Катерина Єгорушкіна, 2022)

Після лютого-2022 слово «канікули» й «подорож» стали для багатьох українських родин евфемізмами: саме за допомогою них сотні тисяч мам і тат по всій країні уникали болючого слова «евакуація» (або ще гірше – «біженство»).  

Хіба нам може подобатися щось вимушене? Якщо б нас хтось змушував щодня їсти по 5 кексів, уже за три-чотири доби на ці колись такі бажані смаколики й дивитися гидко було б, чи не так? Так само й з вимушеними канікулами: кому хочеться вирушати у подорож, якщо тебе до неї хтось силує? Тим паче, якщо цей «хтось» (або ще точніше – «щось») є війною.

Віра вирушає у подорож, бо сидіти під обстрілами в підвалі своєї рідної багатоповерхівки, долаючи сотні маленьких труднощів на день (де взяти питну воду, коли є тільки сніг, а вода з кранів кудись зникла; як зігрітися й зберегти спокій, коли центральне опалення аварійно вимкнене, у що вірити, коли з рідними зникає мобільний звʼязок) більше не можна. Історія про те, як родини пристосовуються до нових реалій, а ще про те, що дім – це точно не про цегляну будівлю з пласким телевізором та помаранчевим диваном. Що дім – це завжди твої люди.

Психологічні поради від Світлани Ройз розрадять тривогу батьків і допоможуть знайти відповіді на запитання про те, як підтримати дитину й віднайти свій власний спокій у геть не спокійних ситуаціях сьогодення.

Цитати:  

23 лютого

Мій братик навчився всміхатися.

Поки невміло і зовсім беззубо.

Татко гойдає його на теплому пузі.

Мама вдихає запах голівки і мружиться.

Я відкриваю піаніно і граю. Скоро концерт.

Сукню мрії вже пошито.

 

24 лютого

Це було вчора. А сьогодні я сплю у ванні.

Мама заклеїла вікна скотчем.

Під прозорими хрестами – сніжинки, які ми хотіли лишити до весни.

 

27 лютого

Завтра в школах почнуться вимушені канікули.

Багато моїх друзів поїхали за кордон: у Польщу, Румунію, Німеччину…

Тепер вони біженці.

Та якщо я так часто бігаю в підвал, може, я теж біженка?

Чи поки напівбіженка?

 

1 березня

Сьогодні весна.

Ми переїхали в підвал із пелюшками, спальниками й подушками.

Електрочайником, посудом, печивом і консервами.

Тато каже, що окупанти хочуть повернути нас у минуле, і тому воюють із майбутнім. З усіма, хто хотів би “Ніколи знову”.

 

8 березня

За ці дні я багато чого навчилася.

Забавляти братика, поки мама читає новини й пише повідомлення рідним.

Застилати наші матраци спальниками, ніби це справжні ліжка.

Не нити, що хочу надвір, на батут чи на море.

Узагалі не нити.

Батьки кажуть, що я гарно тримаюся.

Але я почуваюся так, ніби в мене за спиною важезний наплічник.

Він невидимий. І я точно знаю, що в безпечному місці зможу його зняти.

 

9 березня

Сьогодні День народження Тараса Григоровича.

Ми планували влаштувати в школі Велику вусату вечірку. Я вивчила вірш.

Він починається словами “Світає, край неба палає…”

Але тепер у нас палає то будинок на сусідній вулиці, то ворожий танк.

А першої страшної ночі палало і бахкало ще до світанку.

Це був великий будильник для всієї країни.

Будильник, який завели не ми.

 

13 березня

Під ранок був сильний обстріл. Навіть у підвали двигтіли стіни.

Коли затихло, тато сказав, що сьогодні запланована евакуація.

Що діти не мають рости в підвалах. Бо ми ж не гриби.

На вокзалі дуже людно. Мама тримає на руках братика, я – Ельзу.

Тато лишається. Він обіцяє зробити все, щоб ми мали куди повернутися. 

“Вовчик, який осідлав бомбу” (Юрій Нікітінський, 2019)

Книжка, яка пішла торованим Даніелем Дефо шляхом його хітового «Робінзона Крузо» – змалювала пригоди звичайнісіньких хлопців «із сусіднього двору», з якими легко себе співставляти, читаючи, а отже просто й у їхній вигаданий світ зануритися, щоб відокремитися від непростих обставин сьогодення.

Допитливих хлопчаків, які цінують дружбу, уміють вплутатися в найнеймовірніші пригоди й не втрачати оптимізм попри все об’єднують не тільки веселощі, а й, на превеликий жаль, війна. Вона, не питаючи, увійшла до їхнього дитинства й змусила покинути домівки.

Історія про те, що бути підлітком – сильніше за біль війни. І дурні надписи товстим пензлем фарбою на трансформаторній будці про те, що, мовляв, хтось дурень авторства сусіда Володьки – важливіші й добріші за усе зло світу, що його принесли на нашу землю лиходії. Історія про те, що життя завжди перемагає, бо воно триває попри все на світі. Історія про те, що дитячий погляд на світ – крихкий і наївний. І що він вартий всіх тих зусиль, що покладені на те, щоб вберегти його від біди й залишити так само чистим і незайманим до усіх тих воєнних подій, просякнутих чистісіньким жахом. Історія про те, що пригоди дитинства – невмирущий скарб, який робить тобі свято спогадами в будь-якому віці.

Цитати:

«Коли вечоріє, я люблю дивитися з вікна нашого нового будинку на гори, за якими ховається сонце, і на будинки внизу, які вже покрила тінь. Наш новий будинок насправді старий – я навіть не знаю, скільки йому років. Новий він лише для мене й мами, а раніше ми мешкали в невеличкому містечку на сході. Поки не почалася війна. І навіть іще трохи».

«У моєму попередньому будинку теж було цікаво дивитися з вікна – наша квартира була на третьому поверсі. Я, наприклад, полюбляв розглядати трансформаторну будку, на якій Вовчик написав, що я дурень, а я написав, що дурень – Вовчик. Там іще багацько було різних дурнів та інших слів, але наші виділялися, бо ми їх написали дуже великими літерами дуже широким пензликом».

«За будкою було видно сквер. У сквері стояв памʼятник якомусь герою праці, без рук і майже без тіла. Мама каже, що такий обрубаний памʼятник називається бюстом».

«Мама на мене накричала, а тато пішов до Вовчикового тата зʼясовувати, хто з нас більше винен. У той само час Вовчиків тато пішов до мого, щоб зʼясувати те саме. Вони зустрілися на сходах. Довго щось обговорювали, а потім пішли на вулицю в магазин. Півночі вони сиділи в альтанці на подвірʼї, згадували кожен своє дитинство й голосно сміялися. Сусіди навіть викликали поліцію, бо наші тати заважали всім спати. Якщо хтось думає, що нам тоді все минулося, він дуже помиляється: Вовчика три дні не випускали на вулицю взагалі, а мене – лише по хліб і кефір».

 “Битва за місто” (Володимир Чернишенко, 2022)

Паперова версія тих самих «Тачок» від Disney, але: 1) заснованих на реальних подіях, 2) з героїчним українським сюжетом у центрі, 3) з візуалізацією нашої якнайшвидшої перемоги. Усі три компоненти покликані допомогти дітям повірити в те, що зло буде покаране й темрява – це всього-на-всього відсутність світла, яке у вигляді осяяних сонцем героїв прийде й прожене будь-яку, навіть найгустішу пітьму.

Цікаво, що рядки історії римуються, що зробить читання ще цікавішим для дітей. До речі, книжка є найбільш вдалим вибором для опрацювання з найменшими читачами: вона рекомендована вже віком від трьох років, чого не можна сказати про жодну з інших обраних для бріф-огляду.

Це книжка-миттєва-емоційна-відповідь Володимира Чернишенка, яка була видана одразу на початку війни, що сповнена вражень від буремних подій однієї з найстрашніших для українців весн – весни-2022.

Цитати:

«Куди не глянь – тут їхнє місто:

Зелене, гарне, світле, чисте…

Заклали парк, мости звели

У гості кличуть будь-коли».

 

«А за рікою ген позаду

Рядком стоять ворожі Гради!

І через парк новий попер

Смердючий сірий Бетеер!»

 

«Щось гахнуло, почувся свист –

На друзки розлетівся міст!

Хитнуло стіни, а шибки

Порозлітались на шматки…»

“Півник” (Зоряна Живка, 2022)

Дитяча книжка про війну, що виконана у форматі й з додержанням усіх канонів класичної народної казки. Жила-була самотня жінка, що купила слабеньке курчатко, щоб від інших, нормальних та сильних курчат і недолі урятувати, а воно – овва! – виросло красенем-півнем, який не тільки оздобою всього хазяйства став, а й ціле місто врятував. Як саме? Ми домовлялися без спойлерів!

Цитати:

«Дайте мені оте, чорненьке. Щось воно зажурилося, самотою стоїть. І виріс із того чорного курчатка півень. Та такий гарний – козак, а не півень! А як закукурікає – пів міста чує!».

«- Дякую вам, мамо, що мене зростили, від біди вберегли, останнім куснем хліба поділилися!

- Хто ти, синку? Я ж тебе не знаю!

- Я – ваш чорний півень… Маю від Бога дар – людиною стати. Я вас із цього міста виведу, бо таємні ходи знаю, про які вороги не відають».

«А вороже військо без нечистої сили геть слабке стало – захисники міста його незабаром здолали й своє місто ще кращим відбудували».

“Жовтий метелик” (Олександр Шатохін, 2022)

Хочеться завершити огляд саме нею, книжкою без слів – або «сайлентбуком». Оксюморон? Можливо! Але який все-таки при цьому символічний та красивий!

Книжка, яка говорить про війну як про сукупність обмежень. Вона, чорна й беззмістовна, прийшла до нашого життя й оповила його колючим дротом, який зробив неможливими такі прості й від того непомітні до того, як їх забрати, речі: гуляти вечірнім містом (комендантська година!), полетіти з родиною на море (тепер тато не може залишити країну), посміятися з недолугої стрічки новин, де нічого не відбувається (наразі подій багато, і до того ж багато які з них – ані крапельки не смішні).

Україна змальована книжкою в образі дівчинки, яка не хоче коритися обмеженням. Вона не може змиритися з рабською ментальністю покритих імперською іржею в стані зігнутих колін сусідів. Вона бачить метеликів – і у кожного з читачів закрадається надія на продовження щасливого й головне – нескореного життя. Бо як обмежити свободу того, хто, хоч і крихкий, та все ж народжений літати?

Напевно, українська народна мудрість щось знала, коли винайшла вираз: “Немає злого, щоб на добре не вийшло”. Можливо, саме повномасштабне вторгнення стало каталізатором розвитку української дитячої літератури в плані широти діапазону тем, що нею висвітлюються. Це, попри весь біль та страждання народу, робить так, щоб ми нарешті стали сміливими для того, щоб говорити про те, що болить, і пояснювати ситуацію, дбайливо добираючи доречні слова й образи, з дітьми. Бо саме їм належить берегти памʼять поколінь. Саме їм доведеться відбудовувати країну, культуру й національну свідомість. Тому важливо, хоч і максимально обережно, та все ж правильно висвітлити картину світу без оптичного викривлення зображуваного. Саме зараз є надзвичайно значущим розставити усі крапки над свічечкою букви ї, щоб вона змогла продовжувати палати й зігрівати усіх тих, хто навколо, лагідним вогником українізації. Прийшов час подбати про те, щоб наступні ґенерації українців не були тими самими золотими рибками з ємністю памʼяті в пʼять хвилин. Щоб жоден із дітей, на очах яких відбуваються страшні події сьогодення, не став більше плутати біле з чорним і не попався на гачок сприйняття ворога за друга, як робило вже декілька поколінь українців поспіль.

Коли в Англії йде дощ сильніший, ніж зазвичай, масово скасовуються потяги. Зачиняють свої двері перед відвідувачами кафе: персонал має прямо зараз вирушати додому в таксі, бо щось пішло не за планом, а там так не прийнято. За екстремальних (!) умов погоди на робочих місцях не з’являються люди. Університетські пари відкладаються до кращих часів. Тільки «Укрзалізниця» здатна триматися, коли гучно не від людського ґвалту на пероні, а від роботи ППО. «Київ – Одеса» затримується на 8 хвилин через обстріли, перепрошуємо за незручності. Такого не побачиш більше ніде. Україна – справді унікальна. Інколи, щоб побачити це, доводиться відійти на 2900 км відстані. Бо великого ніколи не побачиш зблизька. Воно пливтиме порепаними квадратиками, як FaceTime при поганому інтернет-зʼєднанні. Навіть якщо інтернет-зʼєднання не дуже, конект між українцям, де б вони не були – бездоганний. І відеодзвінок хіба що буде відкладений на 8 хвилин, не більше, як той самий потяг «Київ – Одеса», що йде до мети повз сотні намагань його знищити. 

Наша країна – дивовижна: тільки українці ладні випускати книжки для дітей про війну, оберігаючи їхній психоемоційний стан, коли за вікном лунають вибухи, коли повномасштабне вторгнення набирало щодня нові оберти.

Якщо нація цікавиться книжками в час війни, зміщуючи парадигму цінностей піраміди Маслоу (фізіологія, безпека – дві базові потреби знаходяться якщо не під загрозою, то під величезним знаком питання, у той час як на передній план виходять три верхні (які можуть задовольнятися тільки за умови заповненості потреб у всіх сенсах базових) щаблі цінностей – пізнання, естетика й самоактуалізація), для неї немає нічого неможливого. Як здолати країну, яка обирає читати попри все? Яка обирає самоідентифікацію замість комфорту? Яка обирає мову замість матеріальних ресурсів? Яка обирає дім, який болить, замість тисяч мільйонів привабливих закордонних пропозицій?

Українська дитяча література стала більш вільною й може говорити без інструментів приглушення про по-дорослому складні теми. Зʼявився досить ґрунтовний пласт книжок про війну. За ним, немає сумнівів, зʼявляться ще більше дитячих видань про доросле. Уже зараз світ бачить українська дитяча література, що є набагато толерантнішою до того, що ми різні й сприймає кожного, хто відрізняється від культури масової, за рівного. Наше суспільство стає більш інклюзивним, а ми стаємо людьми з більшою широтою сприйняття найрізноманітніших фактів реальності. Книжки відображають це: вони роблять так, щоб покоління дітей, що виросте на історіях, які публікуються зараз, буде ще кращим — і зможе передати саме такий підхід — не боятись проговорювати складне вголос — до виховання на десяток поколінь вперед.

Щось інноваційне завжди викликає неоднозначний відгук у суспільстві. Саме так сталося і з дитячими книжками про зовсім-не-дитяче. Хтось каже, що вони – не що інше, як девіанти: норовистий сторітеллінґ, що відійшов від норми, не вміщається в жодні усталені рамки – і вимагає якомога швидшого повернення до впорядкованого строю.

Деякі люди стверджують, що їм надто боляче читати книжки про війну зараз: певно, кожен має безліч ран, які ще не встигли як слід покритися кіркою. Але люди все одно купують книжки про війну: на майбутнє. Як такий собі магнітик з сумної подорожі, який стоятиме на полиці й нагадуватиме: у минуле й дружбу не з тими народами вступати не слід, хай які байки про спільне коріння не навʼязували.

Але, як кажуть англійці, кожна най-най-найтемніша грозова хмара має промінчик просвіту (чи більш усталений варіант перекладу – після зливи завжди покаже носа веселка!). Перекладаючи мовою книжкових реалій, кожне – навіть найтемніше, найстрашніше й найбільш неприйнятне в загальнолюдському сенсі суспільне явище рухає видавничу справу вперед, бо дає нові теми для осмислення – і, відповідно, нові способи передачі їх на сторінках дитячої (і не тільки) літератури.

Жахливі події лютого-2022 змусили переоцінити й замислитися над суттєвим. Виокремити значуще, подарували додаткову нагоду проговорити біль, який накопичувався, на жаль, не одним поколінням українців. Зробив так, щоб ми стали ще більш згуртованими й свідомими, а наші вчинки – у тому числі й вибір книжки, яку хочеться прочитати дитині перед сном, – осмисленими й сповненими сенсом вкластися в націю нового рівня. Бо не той українець, хто сам українською говорить. Той громадянин своєї держави, чиї діти розмовляють українською. Очевидно, що навіть (і особливо вона!) сучасна дитяча література України зробила гігантський крок у цьому напрямку.

Читайте також: Чому українська література має бути мультилінгвом?

Підтримати проект