онлайн-журнал про книги та літературу
Заглянути на суд Міжнародного трибуналу над російськими військовими у Гаазі, побачити майбутнє столиць, які воюють і розібратися, чи однакова війна для матерів по обидві лінії фронту можна у книжці Славенки Дракуліч “Війна всюди однакова”. Ділимося думками про те, що думає і каже хорватська інтелектуалка у розпал нашої, не її війни.
Ми самотньо стоїмо на землі, слизькій від крові, до горла у війні
Заголовок цієї книжки невипадковий. Славенка Дракуліч народилася в Югославії та бачила війну у Хорватії та Боснії й Герцеговині. Авторка з власного досвіду знає, що таке війна, як вона починається і коли може вважатись закінченою. Дракуліч написала “Вони б і мухи не скривдили” — одну з найважливіших есеїстичних книжок для розуміння югославських воєн і людей, які віддавали накази й виконували їх. Коли авторка описує “класичні” воєнні сюжети в есеях 90-х, українець читаючи їх сьогодні, визнає, що у нас відбувається те саме. То може війна всюди справді однакова?
За словами Славенки Дракуліч, у війні не буває чорного і білого. Війна — це завжди сірий колір (ой, нє всьо так адназначьна?), бо навіть “свої” часто стають катами, яких згодом судить Міжнародний трибунал у Гаазі. Чи погодяться з нею українці сьогодні? Чи може хтось з нас уявити, що герої, які нещадно вбивають ворога на полі бою, опиняться згодом на лаві підсудних? Звучить як сюр для наших реалій. Поки що.
Але це реальність для постюгославських країн. Мілошевич, Караджич, Праляк чи Младич винні у геноциді босняків та злочинах проти людства, проте вони досі національні герої для Сербії чи Хорватії. Це лякає Славенку Дракуліч, бо, щоб вона не казала, в її текстах відчувається смуток за Югославією – країною "соціалізму з людським обличчям". Ця комуністична країна була її батьківщиною, вона розглядає її як найкраще, що сталося з Балканами, бо ж тоді “югослави могли подорожувати Європою без віз”.
Після розпаду Югославії всі почали видряпуватися з власного болота самі та ненавидіти інших. А ненависть була породжена націоналізмом, який авторка, до речі, вважає хворобою. Вона пише: “націоналізм — не лише балканський продукт” і натякає, що цей вірус може підхопити будь-хто. Хочеться спитати, чи напала росія на нас через свій націоналізм і як би ми захищалися, якби не відчуття своєї нації? На ці питання в авторки немає відповідей. Ми можемо погодитися лише з тим, що у націоналізму є загроза скотитися в нацизм. Це наш східний сусід і зробив, це може загрожувати в майбутньому нам самим.
Дракуліч не має відповідей на питання про сучасну війну в Україні, але вона робить обʼєктивні висновки щодо югославських воєн. Есеїстка однією з перших починає досліджувати особистість ката і шукати його “феномен” у народній любові навіть після винесення вироку в Гаазі. Славенка вперше питає, що з сімʼями тих, хто вбивав і як живуть зараз жінки, яких ґвалтували у таборах.
“Злочинці не розраховують на те, що в кожному такому жахітті, від Сребрениці до Освенцима, завжди хтось виживає”
До переліку топонімів смерті додалися українські міста. Тепер список місць, де вчинили геноцид не закінчиться на Сребрениці, бо є Буча, Ірпінь, Ізюм і Маріуполь. Скільки про це книжок буде написано, а фільмів знято невідомо нікому. Хоча можна поцікавитися, що там на Балканах зі сприйняттям трагедії й зробити висновки на майбутнє, бо на нас чекає той самий шлях.
Заглянути в майбутнє
Ми сподіваємось, що майбутнє України після війни буде іншим, але якщо вірити “Війна всюди однакова”, то післявоєнні процедури розтягнуться на багато років. Військових і політичних злочинців потрібно судити, а якщо народ (росії) не хоче їх видати трибуналу, то правосуддя може і не настати.
Славенка Дракуліч підкреслює важливість проговорювання реальних воєнних історій, бо злочини “не мають терміну придатності”, вони вічні. Авторка розказує у цьому виданні про боснійських жінок, яких ґвалтували їхні сусіди-серби, а потім спокійно проходили повз, аж до суду в Гаазі, куди ті жінки насмілилися прийти, щоб свідчити.
У Другій світовій війні жінка не зізнавалась про насилля, яке над нею чинили, у війнах на теренах Боснії й Герцеговини про це почали говорити. Війна в Україні не виключення. Наші жінки, чоловіки й діти страждають від насилля рашистів. Головне для них — говорити про це, щоб світ чув правду, а винних покарали.
Про одного з винних розказує Дракуліч. Іноді здається, що в авторки якесь несвідоме бажання пояснити, чому хтось починає вбивати. Проте нам цього зараз не треба, нам треба, щоб вбивати хоча б припинили.
Есеїстка неочікувано розказує історію першого російського військового, якого засудили в Україні — Вадима Шишимаріна і… виправдовує його? Точніше виправдовує його матір і світ, в якому він виріс. Мовляв, він і мухи не скривдить, а вбив через наказ командира. А підкріплює свої слова думкою, що на війні матері по обидві лінії фронту страждають. Так, особливо, коли живуть за 6 тисяч кілометрів, як матір засудженого Шишимаріна.
Для того, щоб обʼєктивно писати про цю війну, потрібно дочекатися її завершення і дати усім нам шанс прийти до тями.
Біженство до себе
Напевно найкраще Дракуліч описує відчуття біженців. В одному з есеїв українка виїжджає з власного дому і веде подумки діалог з бабусею. Та їй каже: “Тепер ти бездомна, біженка. Я бачу, серденько, що ти не погоджуєшся, граєшся в кишені ключем від квартири, ніби щось доводячи. Через багато років після закінчення війни в Боснії щосуботи у Берліні можна було побачити ту саму сцену: жінки стоять мовчки, тримаючи фотографії своїх будинків, домівок, які вони колись мали”. Ця вичерпна цитата доводить те, що біженство завжди однакове. Навіть описи людей, які потрапляють на Захід, однакові. Від цього стає моторошно, бо війна на Балканах і біженство, як вогонь з сусідського будинку, перекинулись до нас.
Залишеність Європою у війні — рефрен, який лунає в есеях, що авторка писала у 90-тих і минулого року. Історія повторюється або не змінюється — наголошує вона. Славенка сумно коментує: “Більше немає міфу про Європу і нашу належність до її звичаїв і сім’ї бодай у ролі бідних родичів”. Але ми сподіваємось, що це може змінитися.
.jpg)
