Олеся Максимець – народилася в містечку Берестечко, яке на стику Волині, Рівненщини та Львівщини. Виховували дідусь з бабусею. Закінчила Бродівське педагогічне училище на Львівщині. Опісля – факультет міжнародних відносин Волинського національного університету ім. Лесі Українки. Працювала в різних ЗМІ.
Дебютний роман «Щит із неба» написано на реальних подіях. В його основі – історія виселення української родини під час сумнозвісної операції «Вісла», що дивним чином відгукується в долях нащадків, змушених у ХХІ столітті шукати прихистку від війни на землях прадідів.
Вітаю, п. Олесю з дебютним романом! І дякую, що погодилися на розмову. Чому ви обрали письменницьку стежку?
Щиро дякую, пане Ігорю! Відверто кажучи, написати книгу мріяла давно. Мабуть, з тих далеких часів, коли тільки навчилася читати. Бо читала дуже багато різнопланової літератури – історична, фантастика, релігійна, любовна, кримінально-пригодницька. Тому, думаю, що просто нарешті зійшлися усі зорі.
Скільки часу у вас зайняв шлях від зародження ідеї роману «Щит з неба» до його написання?
Все відбулося дуже спонтанно – прогулянка містом завершилася накладеним гіпсом на ступню. Пересування враз обмежилося домівкою. І буквально через два-три дні постало питання, а що ж робити? Бо часу багато, а можливості вкрай обмежені. Відтак пригадала давню мрію про книгу і сіла писати. Сама робота зайняла два місяці. Щодо інформації, то «в хід» пішли ті розповіді, які чула протягом останніх 10-15 років.
В анотації зазначено, що основою роману є виселення української родини під час операції «Вісла». Це ваша сімейна історія, чи ви дізналися про неї з інших джерел?
Це історія однієї, дуже дорогої для мене, бабусі з якою познайомилася під час чергового робочого відрядження. Поступово робоче спілкування переросло в дружнє і вона часто розповідала про свою сім’ю, дідусів і бабусь, тогочасні традиції і звичаї. І, звісно, операцію «Вісла» яку пережила її родина і вона сама.
Як ви працювали з історичним матеріалом? Чи використовували архіви, спогади очевидців або наукові дослідження?
Ні, до архівів я не вдавалася. В роботі використані лише спогади цієї бабусі та інших людей, які пережили переселення. Коли рукопис був готовий, то його перечитав викладач історії з університету. Сказав, що все добре і можна «пускати у світ».
У романі важливу роль відіграє стародавня ікона. Що вона символізує для вас і для героїв?
Вона є символом того, що попри усі негаразди, біди і прикрощі, які трапляються, потрібно не втрачати віру в Бога, в Добро і Любов. Бо труднощі завжди минають, а вічні цінності є незмінними.
Ваша книга розповідає про втечу від війни в ХХІ столітті та виселення українців у ХХ столітті. Які паралелі між цими подіями вас вразили найбільше?
Вразила мужність, незламність нашого народу. Його вміння гуртуватися, мобілізувати свої сили і допомагати одне одному. А ще тверда віра у краще майбутнє.
Чи було вам складно писати про війну? Чи доводилося робити перерви, аби емоційно відновитися? Яка сцена роману стала для вас найважчою у написанні?
Так, про війну яка триває у рідній країні, писати важко. Тим більше історія Олесі – це історія моєї подруги Лесі із Харкова. Перерви були, але малесенькі, бо хотілося якнайшвидше завершити роботу. Щодо сцен, які далися важко, то їх декілька – прощання сім’ї яку виселяють з рідними і односельчанами. Це і втеча Олесі з Харкова. Смерть Катажини.

Існує думка, що найкращі книги про війну пишуть не безпосередні учасники подій, а наступне покоління. Чи згодні ви з цим твердженням?
Відверто кажучи, навіть не знаю, що відповісти. Читала книги і одних і других, захоплена, як першими так і другими. Хоча думаю, що глибоке осмислення важких подій, як-от війна, потребує часу.
Що вас найбільше здивувало під час роботи над книгою – можливо, новий історичний факт або несподіване розуміння людських доль?
Швидше за все переосмислення доль. Бо коли слухала розповіді, то це одне. А коли почала писати, то намагалася уявити їхні емоції, психологічний стан під час тих чи інших подій, знайти пояснення тим чи іншим вчинкам. І – окремі герої «відкрилися» дещо по-новому.
На яких літературних заходах ви побували після публікації роману? Що з цього досвіду вам запам’яталося найбільше?
В ряді міст видавництвом «Богдан» та книгарнею «Є» були організовані презентації. Особливо приємною була презентація у місті Володимир, яку модерувала Оксана Поліщук. Присутні були дуже активними, ставили багато запитань. А ще виявилося, що родини декого із них також пережили насильне виселення в ході сумнозвісної операції «Вісла». Чудовими – людними і цікавими були презентації у Полтаві та інших містах.
Чи існує лайфхак: «5 кроків початківця у велике видавництво»? Розкажіть про своєю історією співпраці з видавництвом «НК Богдан»?
Коли рукопис був готовий, я надіслала його різним видавництвам, однак саме НК «Богдан» було першим, яке відгукнулося. І так розпочалася наша співпраця. Щодо «5 кроків…», то від мене вони наступні: Вірте у найкраще! Подавайте рукопис в різні видавництва! Не втомлюйтеся чекати, бо процес може затягнутися на місяці! І знайте – усе буде добре!
А над чим ви працюєте зараз? Поділіться, будь ласка, подробицями.
Це книга «Частіше дивіться на зорі». Вона написана на реальних подіях. У ній – дві сюжетні лінії. Отож, перша про те, що прокляття зводить з життя нащадків баби Фекли з часів Другої світової війни. Коли знищували євреїв, то аптекар Мойша приніс їй на сховок глечик із золотом. Після смерті Сталіна він приїхав до Луцька з Ізраїлю, однак жінка не віддала золото, за що Мойша прокляв її та її рід.
Друга лінія – події розпочинаються у 2010 році. Мама Віталія та Віри звинувачує давнє прокляття у тому, що особисте життя її дітей не влаштоване. І – мандрує святими місцями Італії та Греції з молитвами до Святителя Миколая та Святителя Спиридона. Історії кохання, кумедні випадки, роздуми монахів та дивний сон, в якому Віталію приснилася прабабуся Фекла – все це чекає вас на сторінках книги.


