Хто написав ту кляту книжку?: фрагмент роману «Там, де живуть книжки»

Книжки завжди були прихистком головної героїні книжки «Там, де живуть книжки», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія. Але тепер, коли коронавірус відрізав Надю Книжицьку від світу, а улюблений блог став тягарем, навіть вони не рятують від самотності. Та все змінюється, коли їй до рук потрапляє загадкова книжка – історія від невідомого автора, що детально описує її особисте життя. Спершу це виглядає як злий жарт, але з кожною сторінкою відчуття страху посилюється: цей автор знає те, чого не міг знати ніхто?
Погрози змушують дівчину повернутися в Соколяни – рідне містечко зі старими сімейними драмами, байдужими колишніми друзями й безліччю таємниць. Хто ж надіслав їй цю книгу? Чому через стільки років знову відкриваються старі рани і чи зможе Надя поглянути правді у вічі? Чим ближче до розгадки, тим більшою стає загроза, що нависає над її життям…

Надя буцнула каштан.

Блискучий коричневий камінчик пострибав асфальтованою доріжкою й з шурхотом зник у сухому листі. Підлетів здоровенний грак і дослідив його своїм довгим дзьобом, після чого образливо каркнув до Наді. Дівчина розвела руки, мовляв, вибачай, маємо, що маємо. Птах розправив крила й полетів низько над землею.

Надя сьорбнула капучино з паперового стаканчика та продовжила прогулянку парком, щоб привести думки до ладу. Найбільше вона любила саме цю його частину — віддалену й тиху, куди рідко хто доходив. Коли-не-коли пробіжить зосереджена спортсменка чи проїде самотній велосипедист.

До того ж тут росли здебільшого сосни, й повітря було сповнене ароматів смоли та хвої, зовсім як у Тихоборах. Поодинокі буки розсипали на землю сухе листя. Сосни ритмічно, навіть ритуально хитали кронами й тихенько поскрипували.

Надя вдихнула осіннє повітря на повні груди й повільно видихнула.

«Хто написав ту кляту книжку?»

«Хто цей Микола Ерфе? Сам автор чи лише відправник?»

Вона спробувала його пошукати в інтернеті.

Нічого.

Потім загуглила номер телефону, як робила з невідомими номерами.

Нічого.

Надя ввела номер відправника в телеграм. Нікого з таким номером не знайшлося. Потім зібралася з духом і подзвонила. Довга моторошна пауза, долоні спітніли, як і кожного разу, коли їй доводилося комусь телефонувати.

«Цей номер не обслуговується», — відповів їй роботичний голос.

Знайти щось про відправника виявилося марною спробою.

Вона пошукала відділення № 19, з якого було відправлено конверт, і воно виявилося неподалік, у сусідньому районі. Від думки, що невідомий, можливо, живе поряд із нею, їй стало боязко. Вона згадала хлопця у джинсівці. Чи був це загадковий Микола Ерфе?

Ця думка не давала їй спокою. Спочатку книжка здавалася приємним сюрпризом від невідомого чи невідомої, щоб потішити Надю. Але що далі вона читала, то менше їй цей сюрприз подобався. Людина, очевидно, чимало знала про її минуле, особливо про моменти, які Надя нікому не розповідала.

Але хто б хотів цим займатися і чому? Який мотив невідомого автора?

Надя згадала улюблені детективи Агати Крісті й спробувала мислити як Пуаро. Хто найбільше виграє від написання цієї книжки?

Невідомо.

«Життя і таємниці Книжицької Надії» треба було б дочитати повністю, а їй хотілося викинути її у сміття й більше ніколи не торкатися. Було страшно уявити, що чекає на неї в кінці.

Кому це може бути вигідно?

Надя прикинула в голові список ворогів. На щастя, він був ще коротшим за список друзів. Колись вони жартували зі Златою, як важко тридцятирічним знайти собі друзів. Злата, попри тисячі контактів у  соцмережах, погодилася.

— Типу, це взагалі не складно з кимось зафрендитися, — казала вона. — Але ж це не те саме, щоб мати когось такого, як ти, до кого можна зайти з пляшкою вина й відверто побалакати.

Надя була з нею згодна, хоча й воліла б, щоб їхні розмови менше перетворювалися на ниття Злати про свою роботу. Але ніде правди діти, знайти друзів, та нехай і просто добрих знайомих, було важко. Коли вона передивлялася серіал «Друзі», то часом заздрила головним героям. Їх аж шестеро, вони постійно разом (знімемо питання, де вони знаходять час на роботу), розділяють найщасливіші та найсумніші моменти. Іноді вона уявляла, яким було б її життя, якби вона теж мала стільки близьких друзів, щоб отак от запросто збиратися, розмовляти про все на світі, разом ходити в кіно чи ресторан. Але вміння легко сходитися з людьми залишилось у далекому дитинстві, поступившись місцем страху, що тебе відторгнуть, висміють, спілкуватимуться з жалю чи щоб тебе використати.

І якщо все було так сумно з друзями, то що казати про ворогів? Коло спілкування Наді було обмеженим і складалося з людей, з якими вона точно не хотіла псувати стосунки, не те щоб ворогувати. Інколи хтось дописував неприємні речі в коментарях до її блогу, але Надя при цьому завжди думала, що то випадкові люди з інтернету, яких вона не знає і яким нічим більше зайнятися, як псувати іншим настрій. Вона ніколи не думала, що для когось інтернет-тролінг може вийти за межі мережі й вилитися в щось фізичне. Потрібно було або добре знати Надю, або витратити час, щоб зібрати інформацію про неї.

Обидва варіанти лякали.

Із соколянцями Надя майже не підтримувала зв’язок, навіть з однокласниками. Школа не була найщасливішим часом у її житті, й вона уявити не могла, щоб Таня чи Паша написали про неї книжку. Серед тих, хто її справді добре знав і з ким вона хоч якось спілкувалася, були лише рідна мати та сестра. Надя уявила, як мати сидить за ноутбуком і набирає текст, попихкуючи вічною цигаркою. Поряд стоїть Люба й диктує.

Надя посміхнулася.

«Навряд чи вони таким займалися б, — подумала вона й допила рештки кави. — Точно не мама, в неї вистачає роботи та серіалів. У Люби нормальне насичене життя, не те що в мене, їй ніколи займатися дурницями».

Ці слова вона промовила голосом матері, і їй стало млосно.

«Хто ще це міг бути?»

Стовбуром старого бука сповзла білка й почала порпатися в листі, щомиті озираючись. Надя пошкодувала, що не взяла із собою горіха. Про всяк випадок вона погукала звірка. Той глянув на неї чорними блискучими очима й далі собі грібся в листві.

Якщо це анонім з інтернету, який використав історії її життя, що вона викладала в соцмережах, то як вона його вирахує? Це може бути будь-хто, але хто? Надя начебто ні з ким не загризалася, срачі та конфлікти ніколи не були її улюбленим заняттям. Їй важко було сказати сусіду, щоб той не паркував свій убитий BMW посеред вузької доріжки, що вела до під’їздів. Тролів осаджувала гумором і кепкуванням.

«Невже когось так могло зачепити?»

Надя не могла в це повірити.

Підтримати проєкт