онлайн-журнал про книги та літературу
Листопад 1942-го
Мені було холодно і страшно, я хотіла їсти. На в’язничному подвір’ї охоронці довкола мене кричали, зганяли людей у шеренги, били їх прикладами та штрикали гострими металевими шипами на важких киях. Чоловіків, жінок та дітей заштовхували у вантажівки та вивозили геть. Хтось мовчав, хтось схлипував. Діти кричали й ховались під спідницями матерів, немовлята рюмсали з голоду.
Я стояла з мамою, бабцею Міріам і двома старшими братами й не могла осягнути масштабів катастрофи. Мені було чотири з половиною, і найбільше мені дошкуляв кусючий мороз, який охопив моє тіло. Пальці задубіли, і застібнути пальто не вдавалося.
Мама усвідомлювала, що нашу долю вирішили за нас. За кілька хвилин нас могли заштовхати у вантажівку, яка відвезе на смерть. Чотирнадцять місяців тому з нашого рідного міста Людмира вантажівкою (можливо, навіть тією, що ми бачили того дня) вивезли 15 000 євреїв. Їх доправили до поля біля села П’ятидні і розстріляли, а тіла скинули в одну могилу. Страхітливі розповіді маму не здивували. Понад рік вона боролася, щоб захистити трьох своїх дітей у гето. Вона протистояла корумпованому голові Єврейської ради, щоб отримати дозвіл на роботу, який надавав певний захист. Мама прокрадалася під колючим дротом довкола гето, щоб знайти для нас їжу на полях. Вона ховала нас від есесівців та гестапівців, які не вагаючись вбивали дітей, оскільки від них не було жодної користі.
Кожен день, який ми могли прожити, був ще однією невеликою перемогою, що живила мамину рішучість врятувати нас. Та все ж, коли на в’язничному подвір’ї я благала її застібнути мені пальто, вона не відповіла. Вперше в житті її охопило відчуття марності. «Що з того, що моя дитина застудиться?» — думала вона. Надходив кінець нашого життєвого шляху, і всі її ресурси вичерпались.
Квітень 2023-го
Хоч я й оповідачка, але ця історія не моя. Ця книга не про мене, а про тих, хто мене врятував. І хоч події відбуваються у маленькому містечку на заході України, основна думка всеосяжна — навіть у найтемніші часи людський дух перемагає відчай, а мужність долає страх.
У розпал геноциду у мами було троє малих дітей. Її шанси на виживання майже дорівнювали нулю. Коли німецька армія зайшла у Людмир, там жило близько 25 000 євреїв. Лише третина з них вижила, серед них дев’ятеро дітей. Мої двоє братів і я стали трьома з цих дев’яти. Ми четверо вижили завдяки винахідливості та рішучості мами, але також тому, що інші люди ризикували заради нас. Когось ми бачили вперше — як от офіцера вермахту, який випустив нас із в’язничного подвір’я того дня. Когось ми знали. Найкраще запам’яталося літнє подружжя Якимчуків, яке прихистило нас у себе навіть після того, як СС та гестапо відібрали їхнє господарство на потреби армії. Пан та пані Якимчуки добре розуміли: якби нас спіймали, то спалили б усе село разом із мешканцями. Та все ж переховували нашу родину протягом дев’яти місяців, які, здавалося, ніколи не закінчаться. Минуло багато років — давно нема моїх героїв, — та я покірно переношу їхній чин на ці сторінки, щоб зберегти їх для наступних поколінь.
Ніхто достеменно не знає, скількох євреїв було вбито на території сучасної України, але історики припускають, що близько 1,5 мільйона. Це приблизно чверть від шести мільйонів, загиблих у часи Голокосту, — найбільший відсоток серед усіх країн. Тут не було концентраційних таборів, на кшталт Аушвіцу. Натомість нацисти збирали тисячі людей за раз — і розстрілювали їх. Це було добре організоване масове вбивство. Біда в тому, що частина місцевого населення брала у цьому участь. Так само — дехто з них євреїв рятував. Люди, які нам допомагали, не слухали антисемітську пропаганду, а думали самостійно і керувалися співчуттям.
Не лише євреї пережили геноцид. У минулому це відбувалося з іншими народами, і відбувається зараз. Демократичні інституції мають загасити цей вогонь, поки він не вийшов з-під контролю. Я пишу цей пролог, а у самому серці Європи Росія веде даремну криваву війну проти України. У голові не вкладається, що навіть зараз існують автократи, які починають війну без жодної на те причини, лише заради власної слави. У новинах з України ми бачимо, що Росія завдає удари по цивільних і вбиває їх із холодною байдужістю. Російські солдати коять воєнні злочини, щоб залякати населення та змусити підкоритись. Ми бачимо ненависть до українців та Заходу, яку розпалюють путінські пропагандисти в російських медіа. Є численні приклади етнічної та релігійної ненависті, що ведуть до насильства у всьому світі. Ми повинні допомагати потерпілим і вчити усіх толерантності.
Моя мама часто говорила про минуле. Часом досить іронічно, що викликало у мене сміх. Її історії стали основою цієї книги. Мені дуже допоміг мій старший брат Хаїм, який краще за мене пам’ятає ранні роки війни. Він приділив цьому багато часу, і його незламність надихає. Мій середущий брат дуже замкнутий. Йому важко говорити про наш досвід у часи Голокосту, але він дуже добре розбирається у політиці Другої світової війни. Мені довелося бути обережною, щоб не торкатися болючих тем, але він завжди був радий допомогти.
Я також використовувала історичні факти з неймовірної книжки, яку мені передала мама багато років тому, — «Щоденник Людмира». А також із сучаснішої книги «Володимир єврейський» Володимира Музиченка, у якій зібрано багато історій від свідків тих жахів. Читаючи ці свідчення, я здригалася і лютувала від проявів такої жорстокості.
Зараз мені вісімдесят три і я живу у тихому передмісті Ноттінгема. Я маю щастя жити в Англії. Я люблю цю країну, люблю цих людей, а особливо їхнє почуття гумору. Я навіть люблю англійську погоду — не надто жарко, не надто холодно. Завжди те, що треба. Та мене досі накривають спогади з Людмира — і тоді я знову маленька дівчинка, яку оточила війна.
